– От за се хвалити господа, – озвався Корж, знявши шапку, – іди, голубчику, поливай, теперечки нам байдуже: приїхали… О, да який же дрібний, – озивався старий, гладячи себе по мокрій голові, — сей, як бачу, добре чує, а бувають і глухі дощі – такі, що не дочувають…
– Як не дочувають? – спитав я.
– А так, – одказав дід засміявшись, – бог йому каже. "Іди, де чорно", а він і піде, де вчора; бог йому: "Іди, де просять", а він і потяг, де косять; бог йому: "Та йди у Михайлівку", а він махнув у Минайлівку![41]
Приїхавши додому, Корж довго ще балакав і шуткував, якось і втома його не приборкала.
– Велике діло, паничу, власна хата, – казав він, походжаючи по світлиці. – Як би не втомився, а тільки вернешся додому, то так тобі полегшає, неначе вже й одпочив!
XІ
На другий день ми прокинулись не дуже рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти, краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулії, сів і мене попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли.
– Бач, паничу, – сказав він, огледюючи дерева, – які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п’ятдесят літ[42].
Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав:
– Саме на зелені святки прийшов до нас великим військом генерал-поручник Текелій і, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не починав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через суток двоє примчали гінці звістку, нам і Текелієві, що московське військо позахоплювало вже всі наші паланки і слободи по всіх вольностях запорозьких, а на третій день Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав:
– А що, теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?
Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на ввесь кіш гомін підняли.
– Нехай Текелій, – гримнули, – хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться!
Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина – отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:
– Хоч ми, – кажуть, – московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі і замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!
А тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих:
– Убойтеся, – каже, – бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви – християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорійтесь же волі господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од бога достойная по нашим ділам! От вам хрест і розп’ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно!
Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам’яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:
– Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!
Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:
– Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?
– Треба йти, пани-товариші, — одказав кошовий, – бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, господи поможи! Дай, боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так як бог дасть!
Ті, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія, Текелій ласкаво їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. "А се, – каже, показуючи на курінних отаманів, – теж військова старшина". От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим бог послав, по нашому звичаю: у дерев’яних тарілках і дерев’яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев’яної посудини. Далі й спитав:
– Хто це у вас так смачно готує?
– Є у нас, – одвітив кошовий, – такі скусні кухарі.
От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам’яні блюда, а старшині і отаманові – по одному. "Щоб, – каже, – такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд".