– Согласен, вельможний пане! – репетує обидчик. – Согласен, усе зроблю, що прикажеш!
– Зноси ж здоров, що тебе вибили! Не будеш вдруге дуже мудрувать. Ну, хлопці, — гукне кошовий на козаків, – вставайте!
Коли у обидчика є гроші, то він зараз і вдовольняє, скільки там присуджено; як же нема, то кошовий призива отамана того куреня, до якого належить обидчик, і звелить йому удовольнить обиженого, а з того опісля цупить.
Отакечки кінчались у нас у Січі усякі діла, без того мерзького писання і хабарів. Хоч би на тисячу і на десять тисяч рублів була тяжба, то за кілька днів рішать і, як кажуть, під червоне сукно не сховають. Цим же розпорядком і тяжкі преступленія рішались, як-то: кража, грабунок і смертоубийство. Треба тобі, паничу, розказать, що найбільша половина козаків в Січі були нежонаті, от того і сіромами їх прозивали; то як не було війни, то вони промишляли рибальством, звіриною ловлею, а ті, що сиділи по зимовиках, орали, сіяли і промишляли скотиною і бджолою. Сі ж козаки, що сиділи зимовиками, в свою чергу одбували повинності кошеві і своєму куреневі, як-то: калавури, кардони, а до чого припаде, то йшли й на війну. Так з цих, кажу, жонатих, що сиділи по зимовниках мало було преступників, а найбільш з нежонатих, з сіроми, бо що в лямі по рибальнях чи на звіриній ловлі заторгують, то все проп’ють і прогайнують; а далі бачать, що нічим похмелиться і нівідкіль поживиться: заробітків нема, а грошики пропили, чортма, от вони, нічого робить, і схиляються на усяке самовольне розпутство. А та воля і одвага по приказці: "Або мед п’є, або кайдани тре!"
– У ті часи татарва трошки вгамувалась, ні з ким було і воювать, а тут ще з України понаходило у Січ чимало ледачих людей, так, крий боже, що виробляли! Грабували чумаків, обдирали і до смерті забивали купців по великих шляхах, немилосердно драли і палили ляхів і жидів, так що ляхи, покидавши свої майонтки, утікали до лісу, аж за Варшаву, а жидова і духу запорозького боялась. Кожний з сих гайдамацьких загонів мав свого ватажка чи отамана, прозивались вони ще й характерниками, бо замовляли од кулі, а як, було, деруть ляхів по великих і багатих палацах, то яка б там сила у ляхів не була і як би не пильнували, то ватажок таку ману на них напустить, що ніхто не почує і не побачить, як вони їх накриють та й забирають, що схочуть, а, вернувшись у Січ, дуваняться вже тим добром: одну третину на ватажка, другу – козакам, а третю – на курінь. Так, бачиш, паничу, що й курінні отамани вадили їм, бо ватажок, зібравши ватагу, ішов за добичею не тайно, а найбільш за відому куреня, і як, було, йде, то й просить у отамана до помочі козаків; а той йому і каже:
– Гляди ж мені, братчику, коли ти якого козака стратиш, то тоді вже й до куреня не вертайсь!
Сиріч: крадь та кінці ховай.
А ватажок, здавшись на своє характерство, і одказує:
– Не бійсь, батьку, всі будуть цілі, більше копи лиха не буде!
Так отож, кажу, наші сіроми, опріч розбоїв і грабунків, такі ще пакості чинили, що нехай йому абищо, страшно і згадувать! Про їхнє поспульство доходили жалоби не тільки до нашої старшини – і до столиці; через той гармидер і кіш наш зруйновано. Та вже ж, ловить вовк, так і вовка піймають!.. Було, як деякий харцизяка попаде в руки, то суд йому короткий був. За кражу платив той курінь, до якого належав злодій, а за грабунок і смертоубийство карали смертю. Казней було чотири: перша – шибениця; стояли ті шибениці у кожній паланці, на перехрестках і по великих шляхах. Осудженого, було, підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце та й шмагонуть коня нагайкою, то він вискочить, а осуджений і повисне[40]. Вішали і догори ногами і за ребро крюком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються в примір і на страх другим; і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.
– Друга казнь – гостра паля, дерев’яний стовп заввишки дві сажені, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки, то осудженого на той спис настромлять так, що він віткнеться йому аж у потилицю, на піваршина вище голови; і сидить той труп на списі поти, поки викорениться, як та в’ялена риба, так що як повіє вітер, то кістки крутяться і торохтять, неначе той млинок, поки не попадають на землю.
– Третя казнь – киї запорозькі, паліччя не дуже довгі, неначе бичі у ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля його в кінвах усяких потрав, трунків: горілки, меду, пива, браги, і принесуть кілька оберемків київ і положать біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покоштувать і київ; хто не йде, вип’є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює: "От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти і розбивать, бо ми всі куренем за тебе, злодія, платим!" Отак він і лежить, прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб’ють.
– Четверта кара – зсилка в Сибір, як і теперечки в Московщині і у нас. От цими ж то карами за кошового Кальниша трохи-таки угамували харцизів, так не помоглось, не вдержався-таки наш кіш: зруйнували!.. А як зруйнували, я тобі, паничу, завтра про це розкажу.
Доїжджаючи до села Привольного, зовсім смерклось, небо замазалось хмарами і так посутеніло, хоч в око стрель. До Михайлівки зосталось верстов з три скверної дороги, і ще треба було переїздить у брод Мокрую і Сухую Суру. Машталір мій загубив дорогу і попускав віжки; не знаю вже, куди б ми заїхали, коли б Корж не виліз з брички і не знайшов дороги. Я дивувався, як старий добре бачив поночі. Нагнеться, гляне округи себе і гукне машталірові: "Повертай сюди, або туди!" І так бережно провів проміж рівчаків і бескидів, що й удень лучче б не проїхали.
– Ти, бачиш, діду, поночі, — озвався я, – неначе та кішка?
– Е, паничу, – одказав Корж, – се в мене зосталась ще січова кісточка! У нас на Запорожжі той було і не козак, хто не втрапить поночі. Дуже поважали тих коза ків, котрі добре знали степи і шляхи, тих тільки і на старшину обирали, котрі вміли провести і вивести військо.
Кілька гонів од Коржевого дворища ушкварив дрібний дощ з блискавкою і громом.