— Телеграму?.. Кому?
— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.
Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до "вілліса", що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.
VIII
Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.
— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:
— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.
— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.
Все в нього біжить!
Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.
І в кінці — обов'язкова приписка: "А як пожива наше ліжечко?"
Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.
IX
До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.
Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.
Й от же плем'я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.
І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.
З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов'язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу ("Е, хто ж так за іменинницю п'є? До дна треба, до дна!") напрочуд смачного вина.
І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп'яніла.
— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.
Довів до будинку, піднявся по сходинах...
— Дякую, я вже сама.
А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.
— Дайте я,— прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно... "Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!" — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе...
Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.
Згодом зсунулася з постелі пом'ятої, побрела важко до ванни...
Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте "Ні!" в розпачі билось під черепом.
Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.
X
Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався... Хай пізніше... Ну хоч трохи пізніше... З якими очима його зустрічатиму?..)... За оцей тиждень вона позбулася ліжка.
Антикварного. З берези карельської.
Не могла не те що спати — дивитись на нього!
А як доведеться лягати з Олегом?..
Краще померти!
За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: "А ліжко куди поділося?" — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.
— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали...
Не знала... Нічого не знала... Знала тільки одне: клопи її ледь не з'їли...
Це був жах, про який не варто і згадувати!
Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.
— А на чому ми спатимемо?
— На підлозі.— Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть "валетами".
— Гаразд,— не довго тужив за антикваріатом Олег.— Дістанемо інше... Металеве...
І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.
Олег невдовзі заснув, нею натішившись, а Оксана всю ніч плакала. Тихенько, щоб не розбудити Олега...
Здавалося, що життя безнадійно поламане, що між нею й Олегом виросла непробивна стіна, яку ні повалити, ні переступити.
XI
Спершу хотіла звільнитися з школи... Зустрічатися щоденно з отим було понад її сили: так його ненавиділа!.. До того ж здавалося, що всі уже все знають... Панічно боялася, що хтось про те розкаже Олегові, який мав звичку заходити за нею після уроків. Але куди влаштуєшся, коли українська школа одна-єдина в їхньому місті?..
І основна подія, що сталася вже після місячних, що їх Оксана чекала — не могла дочекатись,— вона завагітніла.
Збожеволіла б, коли б те сталось раніше!
І, дитину виношуючи, — від Олега, Олега, Олега! — дзвеніло у ній, — потроху до тями приходила.
Не те що забула зовсім, таке неможливо забути, але відчуття гостре жаху, нестерпної перед Олегом провини, коли лишалось одне: упасти перед ним на коліна і в усьому зізнатися, а потім піти... на край світу забігти... потроху зникало у часові, огорталося мовби туманом, не так її терзало і мучило.