Зупинилися перед якимось будинком.
— Заскочимо на секунду. Мені треба документи оддати.
Не здивувалася, чому і їй треба заскакувати. Покірно пішла. Зупинилися вже в коридорі перед дверима високими.
— Тут, — сказав він.
Дістав її паспорт, глянув мигцем на першу й останню сторінки:
— Оксана?.. Вік мріяв зустріти Оксану!
Штовхнув двері, і вони зі скрипом-рипом неохоче впустили їх досередини.
Кімната, вузька, як пенал. Вичовгана доріжка до єдиного канцелярського столу та двох рахітичних стільців перед ним. Голі-голісінькі стіни з височезним, як у соборі, вікном... Ні, на стіні, що навпроти, засиджений мухами плакат ще з воєнних часів: червоноармієць у шоломі націлився пальцем їм прямо межи очі: "А ты записался на фронт?"
За столом — жінка віку невиразного.
Звелася, ступила назустріч:
— Зустріли, Олег Павлович?
— Зустрів, зустрів... Познайомтесь.
І поки Оксана тисла руку збляклої жіночки, Олег додав до її паспорта свій та й ляснув ними по столу:
— Можна без церемоній?.. Запитань і відповідей?.. У нас усе давно вирішено.
— Гаразд, гаразд, — заквапилась жіночка.
Взяла паспорти, стала щось записувати до товстелезної книжки. "Регистрация смертей, разводов, браков, рождений",— прочитала Оксана на палітурці, коли жіночка закрила книжку. Оцій збляклій жіночці, мов присипаній попелом, таки й справді більше личило реєструвати смерті-розлучення.
— Вітаю з законним браком! — повернула їм паспорти.
— Дякую, Ніно Василівно! — цьомкнув її в щоку Олег. — Шампанське за мною.
Вийшла на вулицю Оксана — зовсім ошелешена. Все було наче в тумані, наче й не з нею це щойно скоїлось. Не помітила навіть, як пройшли повз школу, де вона викладала, повз будинок, в якому жила, здається, трохи отямилась, коли піднялись на другий поверх вже будинку іншого й Олег відчинив двері:
— Ось тут я й живу... А це — твоя кімната...
Кімната гола-голісінька, лише на підлозі кинуті недбало газети та на шнурові під стелею теліпалася лампочка.
"Як же тут жити?" — безпорадно оглянулась.
А він, опустивши на підлогу валізку, повів її до сусідньої:
— А це вже моя.
Хоч ця сяк-так умебльована.
Сказати, що дуже, то ні (свідомість потроху поверталась до неї, у ній уже просиналася жінка, господиня гніздечка сімейного), спасибі, що хоч є на чому сидіти та спати... Спати?.. Та на ліжкові ж отому тісно й одному!.. Та ще стіл посередині: пляшка вермуту, дві тарілки, як слід і не вимиті, дві виделки, два кухлі, нарізаний хліб на газеті...
— Треба ж відсвяткувати одруження, — сказав, мов виправдовуючись.— Сідай до столу, я зараз.
І подався на кухню.
Постояла-постояла, що мала робити — сіла. Тернула пальцем по стільниці — палець враз узявся сірим. Дістала хустину, витерла хоч із столу пилюку.
За спиною зашкварчало: появився Олег. Ніс величезну сковороду, повну яєчні. Вбухав зо два десятки яєць, як не більше...
Він побіг до редакції: конче потрібно було здати в номер якусь бздушку-замітку, Оксана ж заходилася порядкувати у квартирі. Що прибиралася, мабуть, ще до війни.
Прибирала і сама себе запитувала: "Коли ж він мене поцілує?"
Цьомкнув же в загсі оту сіреньку курочку, а не її.
І ще в неї було таке відчуття, наче вона просто зайшла сюди в гості. Ось прибере, візьме валізку, що сиротою стояла в сусідній кімнаті, і піде додому.
Таке все було нереальне.
VI
Пізніше, набагато пізніше вона поцікавилась:
— Що тебе так у шию гнало женитися?
Відповів не задумуючись. Оксана вже звикла до того, що на будь-яке запитання у нього завжди була готова відповідь. Скаже, а потім уже думає, що він сказав.
— Тебе й кулі не могли наздогнати! — сміялась Оксана.
А й не могли! Повернувся з фронту — подряпини жодної. Тож і тут: відповів не задумуючись:
— Для цього були дві важливі обставини.
— Які, якщо не секрет?
— Не секрет... По-перше — закохався нестямно...
— Отак з першого погляду і закохався?
— Ні, там, у вокзалі, коли я тебе вперше побачив, мені тебе стало жалко. До щему у серці! Така ти була нещасна й беззахисна... А коли ти поїхала, коли тебе не було три дні, отоді я й закохався по-справжньому. Страшенно боявся, що ти назавжди залишишся коло хворої матері. А я ж і адреси твоєї не мав...
Вона одразу ж повірила, що отак можна закохатися. Згадала себе, там, біля хворої матері. Але — щоб сходу до загсу!..
— А по-друге?
— По-друге, почали квартири ущільнювати. Підселяти тих, що стояли у чергах. А в мене ж двокімнатна на одного...
Ось воно що!
— Ти ж і жук!
Аж тепер зрозуміла, чому він так квапився її прописати. Другого ж дня прописав!
Сказав би раніше про це — смертельно образилася б.
— Так я ж тебе по-справжньому полюбив! — переконував гаряче.
А її не треба було й переконувати.
У перший же вечір, коли знову заїли вермут жахливою яєчнею тією, він запитав:
— Ти могла б ще трохи пожити у себе? Доки я умеблюю кімнату. Сама бачиш, на чому я сплю...
"Оце так заміжжя! Чоловік у перший же вечір виряджає із дому!" Однак не заперечила.
Олег провів її до гуртожитку з наполовину спорожнілою валізкою: вирішила, щоб він хоч обідав по-людськи. "Хоч тепер поцілує?"
Поцілував!
Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись...
— То я побіг... Завтра ж о сьомій вечора... — По дорозі домовилися сходити в кіно.
— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.
VII
А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.
Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.
— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.
— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.
— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.