О, як подібні ці сили одна на одну і як легко помилитися чистій отрочій душі й повірити, що добро може зробити й недобрий!
Отець Йосип став навколішки перед образом Христа в терновій плетениці й, заломлюючи в розпуці руки, заволав:
— Сину Божий! Ти просив у Гефсиманському саду Небесного Вітця, щоб чаша гіркої цикути обминула Тебе. Зглянься на мене, грішного земного батька, й залиши мені мого сина Якова! Мою останню втіху! Молю Тебе, благаю...
Він розпластався ницьма на підлозі, готовий кинути себе заради останнього сина в прах і тлін, аби лиш молитва дійшла до сил небесних, але в цю мить до кабінету, не постукавши, як звичайно, вскочила захекана Варвара.
— Білі Харків узяли! Наш виконком уже тікає з города...
Отець Йосип підвівся й ревно перехрестився широким повільним знаком. Таки дійшла його молитва до Бога!
Але Яків тепер майже не бував вдома. Дві ночі, коли в місті було особливо тривожно, бо білі дійшли до Бого-духова, що стояв на півдорозі з Харкова до міста й скрізь по вулицях ходили військові патрулі. Яків зовсім не ночував удома. І отець Йосип більше не сидів допізна, чекаючи сина, щоб іще раз поговорити з сином і спробувати завернути його з небезпечної хибної путі. Марна річ — говорити зараз, коли сили пекла так міцно тримають Якова, що навіть страх перед недалекою розправою білих не може його вдержати в батьковій хаті. Лишалося тільки покластися на волю Божу й молитися, молитися—за сина, за себе, за всіх...
І він молився. Молився вдома, коли повертався до тихих своїх покоїв спочити від суєти й страстей, молився й у соборі, де правив щодня вечірні й обідні. З понеділка він запропонував обом священикам Миколам служити в такі тривожні дні не по черзі, як було досі, а соборно — втрьох. Отець Миколка Малий від подиву розкрив рота й нічого не сказав, а отець Микола Вознесенський, хоч і не заперечив, але знизав плечима й насупився, мовляв, навіщо така церковна демонстрація, коли більшовики й без того скоса дивляться на духівництво, яке, на їхню думку, спить і бачить прихід білих до міста...
Але білі захрясли під Богодуховом і чогось уже другий тиждень не йдуть ні вперед, ні назад. Вечорами, коли спадала виснажлива денна спека й на спорожнілих вулицях ущухав усякий рух, десь здалека, з південного заходу, чувся гуркіт. Вперше, коли отець Йосип почув скрізь одчинене в сад вікно той рокіт, йому здалося, що нарешті суне на місто виблагувана на відправах гроза.
яка принесе рясні дощі й жадану прохолоду, але другого дня на ранній обідні він побачив, що то була інша гроза — земна, страшніша за небесну. Це через неї, дарма що буденний день, у соборі людно, як у неділю. Прийшли крамарі, яким через страх не силиться в крамницях, прасоли й кабанники, яким не можна виїхати з міста, але й небезпечно перебувати вдома, і ще якісь невідомі люди, що мали свої причини шукати в церкві заспокоєння. Всі вони принесли до собору свої страхи й тривоги, й тому на ставниках горить багато дорогих свічок, чуються глибокі зітхання й сопіння гладких людей, що важко опускаються на коліна й знову піднімаються. Вони швидко хрестяться й одважують низькі поклони, коли з вівтаря чується піднесено-твердий голос отця Йосипа, який наперекір сьогоднішній дійсності, де орудують диявольські сили, возвіщає людям:
— Благословен Бог наш всегда, ныне и присно и во веки веков!...
Не може не дійти до Бога молитва такого достойника й не захистити православних християн від страшної небезпеки, що зависла над містом, де вже почалися арешти й труси.
А білі все ж не йдуть... Чого вони спинились під Богодуховом і тупцяють на одному місті? Чи не стає сили, щоб дотягнутися сюди через якісь п'ятдесят кілометрів, чи сам сатана спинив їх, підкинувши підмогу червоним?
А спека дужчає, репається суха земля, сохне городина, обсипається зів'яла, недостигла садовина. Дощу, дощу! Але в повітрі чується лиш передгроззя та десь далеко гуркотить артилерійська канонада.
У п'ятницю не прийшли на обідню обидва отці Миколи. Як виявилося потім, їх мобілізували разом з іншими міськими священиками, буржуазією та заможними міщанами копати за містом окопи. Отця Йосипа не зачепили. Чому? — довго думав він, дивуючись з такої ласки більшовицької влади. Не може бути, щоб влада взяла на увагу потребу комусь відправити в соборі обідню й для того залишила настоятеля. Не могла для більшовиків важити й духовна посада отця Йосипа — старшого священика в місті й повіті. Навпаки, після розстрілу архімандрита він сподівався дальших ударів по духівництву саме на себе. Невже до цього спричинився Яків і його дивний зв'язок з комсомолом і Гуревичем? На це досить прозоро натякнув і отець Микола Вознесенський, пояснюючи сердито свою відсутність на обідні.
— Добре тому, в кого є кому заступитися перед супостатами, а як у мене й отця Миколи, — кивнув він у бік Миколи малого, — нема, то нас і помучили цілий день, навіть їсти не дали, тільки водою і жили ми там...
Але де ж Яків? Отцеві Йосипові тепер конче треба було побачити сина й попросити його не робити йому такої неслави, заступаючись за батька перед слугами сатани, але з п'ятниці він не приходив додому. Ось уже кінчається й субота, треба йти на вечірню, а завтра Зелені свята й треба рано бути в соборі, а Якова нема...
Схвильований і засмучений пішов отець Йосип до собору, ніби передчуваючи щось недобре. Він не звернув уваги, що вперше за останній місяць нахмарило і таки наближається гроза, бо гримить уже зовсім близько від міста й люди загодя, поки не наспів дощ, поспішають до церкви. Не помітив навіть, що людей на вечірню прийшло чомусь більше, ніж на Великодню утреню. Тільки у вівтарі вже він помітив Сашка, що скромно стояв у кутку, одягнутий у стихар, і, згадавши враз недавні слова Курочки, глянув на хлопця так пильно й суворо, що той зніяковів і заворушився, засунув руку в проріз стихаря, ніби щось шукаючи там. "Безперечно, треба підшукати іншого хлопчика. В Сашка й погляд якийсь хитруватий, і ця постійна усмішка, наче він глузує з того, що бачить", — подумав отець Йосип, облачаючись у єпітра-хиль і фелонь.
Раптом зміяста блискавка яскраво освітила вечірні сутінки вівтаря, ніби розверзлося небо, й нечуваної сили грім потряс товсті соборні стіни.