— Червоні, Якове, теж не милують своїх супротивників: розстріляли ж монастирського ігумена!
— Але ж ти, тату, сам знаєш, який то був розпусник, скнара й шахрай, — сказав з чужого голосу Яків, і отець Йосип відчув, як внутрішній зв'язок з сином знову обірвався. Його охопила розпука, ніби син уже віддаляється від нього й між ними ширшає і глибшає провалля. Він простягнув до сина руки, схопився з місця й міцно пригорнув замовклу синову голову до своїх грудей.
— Якове, Яшо, сину мій, — прошепотів отець Йосип, притискаючи до себе безпорадно-підцатливу голову юнака, — прошу тебе, благаю — бережи себе! Ти ж у мене останній і, хто зна, може, єдиний тепер?..
І отець Йосип, який не пам'ятав, чи він плакав коли-небудь у житті, зараз почув, як йому щипає очі й щось важке підкочується до горла, силоміць одірвав себе від сина й швидко пішов до свого кабінету.
Сьогодні ранком, коли отець Йосип, одслуживши за своєю чергою ранню обідню в соборі, йшов додому, до нього знову підійшов Курочка. Не сподіваючись почути від Курочки нічого доброго, отець Йосип наддав ходи, показуючи тим дякові, що він не має ні часу, ні охоти розводитися про всякі теревені. Але від Курочки так само важко було відчепитися, як і від диявола. Він теж задріботів похапливими кроками й почав скоромовкою
здалека:
— Ох, дощу б, отче Йосипе, дощу б треба, а його нема! Геть-чисто вся городина гине! Молебня б відправити, чи що?.. — закинув нарешті головне Курочка й, бувши низький на зріст, а до того ж ще й нахилившись з поштивості перед настоятелем, знизу вгору дивився хитруватими очицями на отця Йосипа. І знову отцеві Йосипові вчувся навмисний лукавий підступ. "Невже дяк не розуміє, що молебень десь на полі, де збереться великий натовп, влада, в такий критичний час, коли йдуть тяжкі бої за Харків, може сприйняти як ворожу демонстрацію духівництва?" — подумав отець Йосип і, не повертаючи до дяка голови, відповів:
— Все в Божій волі, а за "изобилие плодов земных" молимося під час кожної єктенії.
Курочка вислухав, киваючи головою, слова настоятеля і тільки тепер висловив те, задля чого він і підійшов сьогодні до отця Йосипа:
— Проміж іншим, отче Йосипе: негаразд, дуже негаразд виходить, що мерзопакосний Сашко прислужує у вівтарі, ще й стихар одягає!..
Шістнадцяти— чи сімнадцятилітній Сашко був справді переросток, щоб виконувати обов'язки хлопчика у вівтарі. Але округла Сашкова статура, середній зріст, а головне, роззявлений рот з пухкими червоними губами й завжди підведені вгору брови, ніби Сашко з чогось постійно дивувався, зменшували йому літа й надавали обличчю йолопуватого виразу. Кругом сирота, Сашко був на вихованні й утриманні бездітного соборного диякона Іванченка й прислужував у соборі давно, ще з часів покійного настоятеля Амвросія. Прислужував він справно: не помітно було, щоб крав просфори або нишком пив теплоту, носив ставники, тримав на вечірнях єлей, і краще за нього ніхто не вмів роздмухати кадило.
— Чим же не догодив вам Сашко? — байдужим голосом спитав отець Йосип, не бачачи підстав ремствувати на хлопця.
— Та мені що! — смиренно відповів дяк. — А от церкві святій як, коли такі безчесники в стихарях будуть микатися?..
— А в чому річ? — спитав нетерпляче отець Йосип, роздратовуючись, що дяк крутить замість одразу викласти суть справи.
— Воно аж страшно навіть подумати про таке, а не то що казати... — І, завагавшись на хвилину, щоб підібрати пристойнішого вислову, пошепки сказав: — Любо-питствує Сашко з дияконихою, яка йому, паскудникові, матір рідну заступила!.. — І, бачачи, що настоятель не розуміє його, додав: — Сказати б, у гречку з нею скаче...
Ця несподіванка так вразила отця Йосипа, що він лиш розгублено спитав:
— А отець диякон знає про це?
— Де йому, немощному та некмітливому, знати про це! — махнув рукою дяк. — Та й що він може вдіяти, коли вдома в нього всім верховодить диякониха! — скрушно й воднораз іронічно пояснив Курочка.
"В такому разі слід було б справляти за гріх не з пришелепкуватого сироти, а з літньої розпусниці", — хотів сказати отець Йосип, але роздумав: не варто заходити з дяком у розмови на такі дражливі теми, і, помовчавши хвилину, сказав:
— Я подумаю про це.
Але, повернувшись додому, отець Йосип не став думати про Сашка, хоч ясно було, що вже через свій йо-лопуватий вираз і постійну безпричинну усмішку хлопчина не підходить для прислужування у вівтарі.
Думка отця Йосипа знову повернулася до нічної розмови з сином. Що його знадило до комсомолу? Красномовність Гуревича, що кумедно гаркавить? Дурниці! Та й син аптекаря пошився в комуністи не тому, що його турбує доля робітників і селян, про яких він, кажуть, розпинається в своїх промовах, а йому треба влади над людьми. Яка то страшна принада — влада над людьми! Навіть Сина Божого спокушав диявол у Синайській пустелі владою над світом. Але тоді диявол діяв нерозумно: хіба можна було спокусити владою Боголюдину, що прагнула царства "не от мира сего"! І син Яків не з тих, хто пнеться до влади. Навіщо вона йому? Не те одірвало Його душу від батька й потягло в тенета сатани!.. А що ж тоді? Адже отець Йосип, як батько, як священик, учив своїх дітей тільки добра: полюбіть ближнього свого, як самих себе, не заздріть йому, не вкрадіть у нього, не вбийте його. Це заповіти ще Старого завіту, закладені в душі, в совісті кожної людини. Хіба без них може існувати будь-яке суспільство? І разом з тим уся історія людства — чи не є безнастанна ворожнеча не тільки між окремими людьми, а й між цілими народами, що заздрять один одному на родючу землю, на надра в землі, на вихід до моря й грабують, убивають один одного. І бредуть у крові засліплені ненавистю народи, через епохи, і за владу над їхніми душами змагаються дві протилежні сили — добро і зло, Бог і сатана... Одна сила творить найлюдянішу релігію — християнство, за яку з молитвою вмирають на арені Колізею в пазурах хижих левів перші християни, а друга сила обертає цю людинолюбну релігію на трибунали інквізиції і з молитвою на устах палить на майданах християн-єретиків; одна сила дала людині свобідну волю й сказала: "Живіть, люди, в любові та злагоді, бо всі рівні перед Богом, усі ви брати во Христі", а друга сила проголошує ту ж таки свободу, рівність і братерство між людьми і стинає на гільйотині людські голови; одна сила несе між різні народи Христову віру миру й любові, заклинаючи єднатися, бо для Бога нема різниці — еллін чи юдей, обрізаний чи ні, а друга сила висуває інтернаціоналізм і воднораз сіє в кожному народі непримиренну класову ворожнечу...