Як бути тепер?
Насамперед він поклав собі ні про що завчасно не повідомляти Крістіні. Це рішення обгрунтував трьома мотивами.
По-перше, не варто, щоб його сьогодні бачили разом з нею поза службою. Якщо його задум завершиться невдачею, усі підозри впадуть на нього. Крістіна лишиться осторонь, отже, матиме вільні руки для активних дій, щоб усунути від себе небезпеку. У будь-якому випадку його акція проти Кеслера відчутно загальмує розслідування. А виграш у часі важить багато.
Перший пункт був обумовлений другим: Крістіна могла розцінити його задум як авантюру, відхилити його ризикований план і запропонувати інший, наприклад, влаштувати замах на Кеслера з допомогою підпільників. Але скільки це забере днів? Кеслер надто обережна людина. Підпільникам прибрати його було б нелегко…
А час не жде!
Саме часу стосувався третій момент: конче необхідно було негайно знищити не зареєстровану папку, заховану в сейфі Кеслера, бо завтра мав прилетіти з Берліна Хейніш, при якому щось зробити буде вже неможливо. Якщо не знищити папку, будь-які заходи по нейтралізації Кеслера виявляться марними.
Таким чином, що потрібно?
Ключ від сейфа!
А ключ у Кеслера…
Але мало знищити папку: факти, вміщені в ній, неважко поновити. До того ж якого шуму наробить Кеслер, якщо зникнуть документи, про які знають лише троє: Кеслер, Рейніке і він, Майєр… На випадок чого підозра впаде на нього! А мета лишиться, недосяжною…
Отак подумки, всебічно виважуючи обставини, Майєр невблаганно посувався до єдино можливого логічного висновку: йому випадало знешкодити Кеслера. Інші варіанти ситуація виключала. Отже, лишалася негайна дія. І акт перший матиме назву — "Фон Злодій". Слід вчинити так, як підказала вчора Крістіна, і протії чого він категорично заперечував. Але то було вчора! Останні події внесли коректив…
Коли Віллі Майєр дійшов твердого рішення, сумніви облишили його. Мозок працював чітко і холодно. Не зволікати! Тепер йому ніхто не заважав…
Віллі рішуче підняв трубку і зателефонував до штабу зондеркоманди "Кюнсберг":
— Прошу з’єднати мене з паном зондерфюрером Краллертом!
По хвилі трубка сухо озвалася:
— Секретар пана Краллерта шарфюрер Кінце слухає!
— Мені потрібен пан зондерфюрер особисто! — категоричним тоном наполіг Майєр.
— З ким маю честь?
— Говорить оберштурмфюрер Майєр з особливої групи оберштурмбанфюрера Хейніша. Чули про таку?
— Безумовно! Прошу хвилину зачекати.
По нетривалій паузі телефон озвався іншим, бундючним і немовби жирним голосом:
— Краллерт слухає!
— Маю свідчення про нелояльну оцінку діяльності зондеркоманди "Кюнсберг" і вашої особисто…
Він не встиг закінчити.
— Чудово! — сито буркнула трубка. Це несподіване "чудово" Майєра приголомшило. — Про такі речі доповідають особисто!
— Розумію…
— Чи можете приїхати до мене зараз?
— Так точно!
— Скільки вам потрібно часу на їзду?
— Максимум півгодини.
— Чудово! За півгодини я вас чекатиму.
Телефон замовк, і Майєр поклав трубку.
Підрозділи зондеркоманди "Кюнсберг" базувалися безпосередньо в Ставрополі, штаб же її містився в приміському залізничному селищі Шпаковському, де біля товарних колій були скупчені складські приміщення зондеркоманди. На мотоциклі туди — півгодини їзди. Майєр, вирушаючи до Краллерта, прихопив із собою протитанкову гранату і два толових патрони, які заховав під відкидне сидіння коляски. Це нічого б і не важило, бо ніхто не їздить беззбройним. Та водночас було б зайве, якби вибухівка потрапила на чиїсь очі.
Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість і прибув раніше, ніж домовились. Він зробив це для того, щоб точно виміряти відстань у часі; шлях тримали в доброму стані — воронки від авіабомб були засипані і зрівняні. Проте їх доволі зяяло обабіч затіненого деревами шляху.
Він запалив цигарку, не поспішаючи до штабу. Десять заощаджених хвилин спливуть швидко. А вони йому ще будуть конче потрібні, ці десять куцих хвилин…
Вчасно він увійшов до штабу "Кюнсберг" і вийшов на другий поверх по сходах, вкритих килимовою доріжкою.
— Пане Майєр? — зустрів його у приймальні шарфюрер Кінце.
— Ось моє посвідчення.
— Дуже добре! Пан Краллерт прийме вас негайно! Прошу, заходьте.
— Оберштурмфюрер Майєр прибув згідно з вашим проханням! — доповів Віллі людині в чорному есесівському мундирі, що стояла, циркулем розсунувши ноги, посеред розкішного кабінету.
— Хайль Гітлер! — викинув Краллерт уперед руку, підкреслюючи тим офіційність їхньої наступної розмови.
— Хайль! — відповів Майєр.
Краллерт стовбичив посеред кабінету, мабуть, не випадково: це дозволяло не запрошувати відвідувача сісти до столу, примусити його виструнчуватися, що забезпечувало між ним певну дистанцію. Вчувалося, що пан зондерфюрер, чекаючи Майєра, встиг дещо продумати.
Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:
— Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?
— Вважаю зайвий розголос непотрібним.
— Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?
— Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.
— Прізвище?
— Кеслер!
— Чудово! — хитнув головою Краллерт, хоч це твердження ніяк не в’язалося ні з виразом його обличчя та із змістом розмови. — Сідайте, пане…
Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.
— Майєр! — похапливо підказав Віллі.
— Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. — Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. — Про що ж цей… як його?
— Слідчий Кеслер!
— Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?
— Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.
Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:
— Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.
Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:
— Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо — хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.
— Чудово! — прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. — Конкретні вирази пам’ятаєте?