Сплячий лелека

Страница 22 из 49

Ячейкін Юрій

Дме мокрий вітер.

У таку негоду не хочеться полишати кімнатне тепло. Проте для власників собак погода не існує. Це мінімальна плата за незрадливу собачу любов. У спеку і холод, у зливу і завірюху, ранком і увечері, з поганим настроєм чи з добрим мусиш братися за поводок. Не варто навіть цікавитися наперед прогнозом і відповідно до нього планувати своє дозвілля. Однаково у певний час мусиш потриматися за поводок. "Вдягай, хазяйко, чоботи і йди зі мною!" Віт нагадає про свій час. Без гавкоту, без скімління, своєрідно — починає метушливо крутитися біля хазяйчиних ніг.

І ось фрейлейн Крістіна Бергер уже крокує обіч шляху у забруднених чоботях, в одразу вимитому до блиску плащі з каптуром. Чорний Віт повагом ступає поряд, раз у раз струшуючи із зволоженого хутра краплини. Отже, прогулянки шарфюрера Бергер завжди вмотивовані. Пес поза підозрою. З Бітом Крістіна йшла на першу контактну зустріч з посланцем звідти. Невідомо, з ким саме. Тільки знала, що це буде сміливий товариш, бойовий друг. Ось уже скоро…

А за нею назирці, на протилежному боці вулиці, не поспішаючи, прошкувала добре знайома Крістіні людина, до якої часто линули її думки. Ту людину ховала довга колона вкритих брезентом машин. Проте на відстані, у вечірніх сутінках її важко було б упізнати. До того ж гауптман, що йшов за нею, низько насунув кашкета, підняв комір плаща.

Ні, Крістіна впізнала б його, якби зустріла, хоч знала за двома іменами, ворожими одне одному, як лінії фронтів, — Олексій Марков і Лотар Краузе. Але тепер він не був ні Марковим, ні Краузе, про що свідчили його бездоганні документи на ім’я Отто Лоренца, який прибув відпочити після важкого поранення. І той Отто Лоренц намагався не потрапити на очі Крістіні передчасно. Він підійде до неї, коли проминуть казино, у точно обумовлений час, у певному місці. Скаже пароль, хоч вона знайома з ним особисто.

А тим часом доля креслила трикутник, готуючи до виходу ще одну особу, яка таїла в собі для двох інших смертельну небезпеку.

Та особа перебувала в казино. Вона завітала сюди на кілька хвилин у справі, котру легко можна було б полагодити, скориставшись телефоном. Однак характерною її рисою була ретельність, вона любила у всьому переконуватися особисто. Ту рису цінував шеф оберштурмбанфюрер Хейніш.

Особа, про щось задумавшись, дивилась у вікно. Службові клопоти не обтяжували голову того чоловіка. Навпаки, в ній снували дуже романтичні думки, одвічні, як світ, і невмирущі, як людство: "У чому таємниця кохання? Воно стимулює життя, продовжує його. Та хіба природі не досить суто фізіологічного? Цілком! Чому ж людина приречена ще й на химерні муки кохання? Кожного чоловіка, скільки б він не знався з жінками, хвилює одна-єдина. Навіть коли вона недосяжна, мов далека зоря. Невже господь покарав людей саме нерозділеним коханням? Біблія бреше, твердячи, буцім карою є праця… Нісенітниця!"

За тими роздумами сяяло золотаве волосся, вимальовувалися голубі очі, спокусливі вуста Крістіни.

"Людину підняв над твариною плід райського древа пізнання, що породив розум і любов. Ми, німці, ніколи не були дуже релігійними, над усе ставимо розум. Ми сентиментальні, але не емоційні. Мозок шукає вигоди, а кохання цього не пропонує. Але розум перетворює на свого раба саму людину, якщо людина подолала любов. Та вже коли надходить така казкова мить, розум капітулює перед всевладною стихією справжнього кохання, могутнього, як саме життя…"

Здавалося б, дійшовши логічного висновку, якого сягали ще античні мудреці, що розум і кохання — вороги, наш задуманий мислитель міг би і заспокоїтися. Проте він спробував ще визначити кохання через мірило краси. Не знав, що нікому в світі цього не вдалося, що завжди замість визначення виникала описова характеристика або скульптурне чи живописне відтворення.

І він побачив ту, яка й кликала його думки. Ось вона неквапливо проходить перед казино. З чорним собакою на повідку. Рвучко повернувся до хазяїна казино:

— Отже, ми домовились.

— Не сумнівайтесь, пане оберштурмфюрер.

— Ви записали чи покладаєтесь на пам’ять?

— Запевняю, що все буде гаразд! На вищому рівні! Гарантовано.

— Вірю. — Оберштурмфюрер глянув на годинник: — Десь через годину.

— Чекаємо вас, пане, разом з друзями. Будете задоволені.

Офіцер, повагавшись якусь хвилину, додав:

— Можливо, буде присутня дама.

— Розумію…

— Чи можете роздобути квіти?

— Які саме, пане?

— Троянду.

— Цієї пори майже неможливо.

— Ваше "майже" — це мої гроші. Вони у мене є.

— Обов’язково троянду?

— Так. Одну. Червону.

Хазяїн втягнув живіт, випнув груди і випалив:

— Буде виконано!

Оберштурмфюрер рушив до виходу. Він поспішав. Куди? Чи не краще змарнувати коротку годину, чекаючи друзів тут, у затишку, де не сіється сніг з дощем і не хлюпає багнюка?

Фрейлейн Крістіна Бергер вже другий тиждень після одержання радіошифровки виходила на прогулянку з Бітом через кожні два дні. А бажана, така необхідна мить не надходила. Крістіна розуміла, яка небезпека чекала на посланця із-за лінії фронту. Він міг і не дійти…

Раптом хтось, що наздогнав її і пішов поряд, тихо і виразно мовив:

— Спокійно…

Голос був знайомий. Однак фрейлейн лишилася байдужою, навіть не глянула в той бік, ніби нічого й не почула. Зосередилась, мобілізувала увагу.

— Чи не холодно? Можу запропонувати шубку і валянки.

— Валянки не потрібні — маю чобітки на хутрі. А шубку варто подивитися, — спокійно відповіла фрейлейн і аж по тому глянула.

— Мене звуть Отто Лоренц, — з ледь помітною посмішкою мовив гауптман. — Фронтовик. У тилу — на лікуванні після поранення.

Він прочитав у її очах запитання і коротко, сухо відповів:

— Він живий. У Москві.

Крім відповіді на пароль, Крістіна не вимовила жодного слова. Тому, що їй од щасливої звістки раптом забракло повітря. Недарма існує вислів: невимовна радість.

Зате усе, що необхідно було сказати, скоромовкою випалив гауптман Отто Лоренц:

— Побачите перед собою будинок номер сімнадцять. У ньому — прохідний двір. Зайдіть туди. Перші двері ліворуч. Зелені. Другий поверх. Я чекатиму там. Не поспішайте — ви прогулюєтесь. Якщо чомусь не вдасться — завтра увечері, у цьому ж домі.