— Слухаюсь!
Потім акуратно згорнув папку і покликав Анзора:
— Ходімо до Григорія Івановича.
— Я — теж? — підхопився Анзор, поправляючи гімнастерку.
— Запрошує обох.
— А який він?
— Побачиш. Начальник управління вже ознайомився з листом Роговцева і хоче, щоб ти вислухав його міркування особисто, для доповіді Матвію Івановичу.
Григорій Іванович був одягнений в скромний сірий костюм з сірою, у тон, краваткою. Майор Тамбуліді подумки картав себе, що забув запитати у підполковника про військове звання Сербулова, і тепер не знав, як до нього звертатися. На ім’я та по батькові для першого разу звучало б фамільярно.
— Майор Тамбуліді? — привітно спитав Сербулов.
— Так точно! — одним духом випалив Анзор.
Григорій Іванович був людиною показною, високою на зріст. Його овальне обличчя увінчував короткий присивілий чуб. Сірі, великі очі були поставлені широко. Власне, очі надавали виразу усьому обличчю. Від Григорія Івановича повівало стриманою енергією, якоюсь мобілізуючою силою.
Григорій Іванович, переглядаючи принесену Калиною папку, теж вивчав Анзора, кидаючи мимохідь швидкі погляди.
— Сідайте ближче до мене, — буденно запросив він. — Чого тулитесь до стіни?
Сіли до столу.
Сербулову майор Тамбуліді сподобався. "Типовий горянин!" У швидких поглядах Григорія Івановича проглядалася стримана симпатія. Сербулов знав про розумно ризиковану вдачу веселого майора… Оптимістичне сприймання світу в роботі розвідника риса безцінна. Інакше він може бути просто розчавлений складністю завдань і відповідальністю, за якою стоїть життя стількох людей. Іноді в таких випадках розвідник, побоюючись помилок, мимоволі втрачає дійову ініціативу і стає невиправдано обережним. І дуже добре, що майорові Тамбуліді безініціативність і обережність од страху десь помилитися були чужими.
— Перейдемо до діла, — поклав край взаємним оглядинам Сербулов. — Товаришу підполковник, ваша думка щодо пропозиції Студентки? — звернувся він до Калини.
— Поділяю і приєднуюсь, — відповів Костянтин Васильович.
— Думка майора, напевне, співпадає з міркуваннями генерала Роговцева?
— Так точно! — підтвердив Анзор.
— Я теж згоден: пропозиція Студентки повністю відповідає нашій думці про Арійця.
Сербулов на хвильку замовк, ніби підкреслюючи короткою паузою, що з цим питанням покінчено.
— Тепер зважимо: чи слід вербовку доручати безпосередньо Студентці? Ваше слово, товаришу підполковник.
— Гадаю, що впорається, але…
— Ви не певні?
— У неї в цій справі нема досвіду…
— А що скажете ви, товаришу майор?
— Тут слід добре помізкувати.
— Якщо існує непевність, може бути провал. Ми не маємо права свідомо наражати Студентку на небезпеку. Звідси випливає: потрібна випробувана, рішуча, ініціативна людина, що вміє напосісти, вплинути, переконати. Скажіть, товаришу майор, серед ваших працівників знайдеться така кандидатура.
— Є, — відповів Анзор. — Назвати можете?
— Так.
— Хто він?
— Старший лейтенант Марков.
— Підстави?
— Марков — досвідчений офіцер, з перших днів війни на оперативній роботі. Кілька разів був у тилу ворога. Чудово володіє німецькою мовою. Крім того, у нього з Студенткою особливі стосунки.
— Точніше?
— Це він ще у Львові залучив її до нашої роботи.
— "Хрещений батько"?
— Виходить, так, хоч вони майже однолітки. І ще одне…
— Я вас слухаю.
— Марков дав Студентці завдання влаштуватися на роботу в прифронтові розвідувальні органи ворога. Дав місцеві зв’язки і явки. Але фронт… Коротко кажучи, вона змогла виконати завдання аж тоді, коли німці загарбали Північний Кавказ. Зв’язку не мала, і ми про неї нічого не знали. її знайшов Марков.
— Хіба він знав?
— Ні, знайшов випадково. Проте ми б її все одно виявили, бо вже робили облік спецслужб. Але сталося так, що знайти Студентку випало саме "хрещеному батькові".
— Це важливо.
— Але це ще не все! — похопився майор.
— Цікаво! Продовжуйте.
— Студентка врятувала Маркову життя.
— За яких обставин?
— Маркова викрив як радянського розвідника обер-лейтенант Мюллер. Марков цього не знав і потрапив би до рук гестапо або загинув.
— Звідки така певність?
— Мюллер вже забирав його до комендатури, але Студентка діяла рішуче і ліквідувала фашиста.
— Ясно! І звідси виникла справа, в яку втрутився Арієць.
— Так точно!
— Що ж, за Марковим моральне право тепер забезпечити успіх Студентці. Я так думаю, а як ви, товаришу підполковник?
Калина пригадував:
— Здається, Марков був тяжко поранений? Під час переходу лінії фронту.
— Було, — визнав Тамбуліді і уточнив: — Чотири місяці тому.
— Який у нього зараз стан здоров’я? — запитав Сербулов.
— Не скаржиться.
— Отже, — підсумував Сербулов, — з нашого боку заперечень нема. Тільки запам’ятайте, товаришу майор: останнє слово — за лікарями! Не до нашого тилу людину відряджаємо…
Проте обговорення ще не було закінчено, хоч, здавалося, коло проблем вичерпалося.
— А тепер повернемося до початку, — раптом сказав Григорій Іванович. — Погляньмо на це діло з боку перспективи, з боку можливостей, які нам відкриє успішна вербовка Арійця. З його допомогою і відповідним забезпеченням з нашого боку виникає реальна можливість виходу Студентки за кордон, в центр рейху, в Берлін. — Сербулов примружив очі. — Костянтине Васильовичу, підкажіть, чим ми можемо забезпечити Студентку для реалізації цього плану? Калина не був готовий до відповіді, тому обмежився:
— План для мене новий, Григорію Івановичу. Тому я над цим не думав.
— А ви згадайте опис речей, вилучених у гауптмана Адольфа Шеєра, — підказав з зичливою усмішкою Сербулов.
Аж тут Калину осяяла догадка.
— "Сплячий лелека"! — радісно проказав він.
— Гадаєте, допоможе "Лелека"?
— Мусить!
Анзор Тамбуліді зацікавлено слухав.
Розділ 7
ДАРУНКИ НА РІЗДВО
За вікном дме м’який, марудний вітер і падає набряклий вологою сніг впереміш з дощем. На вулиці — розбовтана колесами тванюка. Другий день сунуть заляпані маскувальними плямами вантажні машини, везучи на захід майно, канцелярське начиння і паперовий мотлох тилових частин. Усе це має офіційну назву — "передислокація", яку, враховуючи кепську ситуацію на фронтах, легко перетлумачити на коротше — "втеча". Але хто в рейху наважиться на такі небезпечні лінгвістичні вправи? Слово "втеча" може потягти за собою — "концтабір".