вглядається в тих, що стоять на обійсті сколошканою черідкою, тицяє в них костуром:
— Фросина Манжос, еге?.. А ти — Христя: батька твого Степана в ополонці втопили... А ти, Вустя-горобчик, бо твою бабу Хвесю горобчиком на вулиці прозивали, в неї носик-дзьобик такий, як і в тебе... Всіх знаю, лиш не знаю того насіння, що пізніше на сіялося, чи війна до села навіяла.
Дикі його колючі очі спиняються на мені — і я зіщулююся: що, що скаже про мене? Наперед страшно, бо Прокіп Дудка нікого не милує. А може, дивиться — й не бачить мене, бо в очах його наче дим клубочиться...
Може, згадає за моїх батька-матір?!
Мовчить.
— Тепер у Шамраївку піду,— каже.— Поховалися там від мене. Але не сховаються...
Оглядається на розвішані рушники й одяг, каже перегодя:
— З Шамраївки піду в Самгородок, бо й там... Усі мовчать понуро, принишкла вкляклою осою й вогнисто-руда господиня цієї хати.
У білій скатерці-ризі Прокіп Дудка виходить на шлях, за якийсь час уже й не видно за квітучими липами та за густими плакучими вербами, що низько посхилялися.
А від його кинутої землистої сорочки, що чорніє на білому жіночому вбранні, віє так, наче зостався тут, нікуди не пішов, і ось-ось розляжеться його щербатий, давно вже глухий бас, а тому-то ніхто не розходиться, стоять, ждуть сторопіло — й мовчать у заціпенілому остраху.
ПО ПРАВДУ ДО ПРОКОПА ДУДКИ
Здається, зовсім близько туркочуть голуби. Й не під вікном на черешні чи біля порога сінешнього, а налетіли в хату — й туркочуть біля печі, визбируючи розсипані кришки. І я поволеньки розклеплюю повіки, щоб навіть рухом повік не сполохати голубів, не розлякати. Але чому від голубів, що налетіли в хату, пахне свіжим житнім борошном?
Так це ж бо жорна погуркують, осяває мене здогад!
Погуркують жорна, а здається, що голуби туркочуть, бо то баба Ликора тихенько крутить корбою, аби не розбудити мене.
Зводжуся на лікті й дивлюся, як баба правою рукою обачно водить корбу, неквапливо крутиться верхній плескатий млинець з сірого каменя, а з лівої руки, з пригорщі, баба Ликора в круглу горловину по зернинці чи по дві цідить зерно. Продовгасте житнє зерно зникає в горловині, камінний верхній млинець твердим голубиним туркотом погуркує на невидному нижньому камінному кружалі, вміщеному в дерев'яному ящику-коробці: вур-вур, тур-тур, гур-гур...
І з бляшаної лопатки-жолобка точиться біле борошно.
Струмок борошна зовсім тонкий, квола цівочка, ця майже прозора цівочка то переривається, гаснучи — так гасне млявий полумінець свічечки, а то густішає — так спалахує полумінець свічечки. Житнє борошно, це тонке сяйво свічечки, стікає, ллється в глиняний полумисок, що стоїть на стільчику прямо під ло-паткою-жолобом.
Як пахне житнє свіже борошно!
Заплющившись, вбираю і вбираю ніздрями його запаморочливий дух, і мені чомусь здається, що в хаті вже пахнуть навіть паляниці, пахнуть польові сокирки та волошки, пахне безмежне літнє поле, що ввійшло до хати разом з духом свіжозмєленого жита, пахнуть духмяні квітки, що розкошують на просторах літа.
Але розплющуюся й отямлююся: ще далеко до сьоголітньої новини, а баба Ликора меле жито з того клуночка, який береже в коморі, наче зіницю ока.
Й на душі моїй свято: баба Ликора пече хліб.
Не пампушки, не підпалки, не перепічки, не ма-торжаники, а таки хліб! І я зводжуся з тапчана тихий та усміхнений, наче мене, як то кажуть в Овечачо-му, осяяла божа благодать. Щулячись від ранкової роси, що блищить на траві, приношу з клуні оберемок соломи, кладу біля припічка. Жду на похвалу, та баба Ликора чомусь не помічає мого оберемка. Тоді я приношу від погрібника. вузлуватих дров, на які порубано всохлу вишню, але вона чомусь не помічає і принесених вишневих дров.
Усе зосереджено меле та меле жито, наче творить молитву.
І раз мовчить баба Ликора, то мовчу і я, бо про що ж балакати, коли погуркують жорна, коли вона заходилася пекти хліб. Ось уже й змелено жито, ось уже я сам приношу відро води з криниці, ось вона вже й замішує в діжці, стягнутій міцними жовтими обручами,— й на темному лиці її сяє чистий відблиск: спершу від змеленого борошна, а потім уже від тіста.
О, хто це співає?
Ой піду я до млина
до дірявого,
чи не стріну Василя
кучерявого...
Е-е, таки мені причулося, бо ж баба Ликора не співає. І чом би їй співати про якогось Василя? Нема в неї знайомого Василя, щоб про нього співати, нема...
Завжди чую, хто в Овечачому варить яку страву, бо вранці чи ввечері тими стравами пахнуть хати. Хочеш чи не хочеш, а біжиш по селу — й принюхуєшся. В кожної окремої хазяйки навіть куліш не однаково пахне, і борщ не однаково пахне, й навіть юшка-за-тірка, пироги з капустою чи з отробою. А що вже про хліб казати! Буває, такий густий та запаморочливий духмяний дух хліба йде від хати, що далеко чути, й хоч як тікай від того запаху свіжого хліба, що вмліває чи вже вмлів у печі, а запах женеться за тобою навздогінці. Інколи ж немає сили тікати від запаху свіжого хліба, стоїш біля чужої хати, дивишся через тин на вікна — й чманієш і ковтаєш слину. Добре, коли достоїшся, коли ждано-неждано відчиняються двері й ласкава молодиця чи лагідна бабця винесе гарячу цілушку хліба житнього, як припадеш губами до скибки — й боїшся вкусити, бо такий він дорогий та смачний... Траплялося раз чи два, що й пшеничну скибку виносили, але пшеничний хліб, коли хто має, бережуть для себе, а пригостити можуть перемішаним чи з просяним борошном, чи з ячмінним, а найчастіше чужій голодній дитині дадуть коли не пампушку чи шматок підпалка, то вареник тицьнуть у жменю...
Випаливши піч, баба Ликора садить хліб на розпечену червону черінь, а сама заходжується мити голову. В дерев'яне цебро наливає теплої води, у воду сипле пучку-дві лугу, а також трусить хмелю, а також іще якогось торішнього чи позаторішнього коріння, викопаного в лузі чи в лісі,— й вода в цебрі пахне, дихає тонкими ароматами.
— Ану гайда з хати,— наказує баба.— Бач який: то в хату не докличешся, а то з хати не виженеш.
Дивно та й годі: коли баба Ликора спроваджує надвір, то чомусь зовсім не хочеться йти — й навпаки.
Здавалося б, можна чкурнути світ за очі, але саме тепер я кручуся на обійсті, як муха в окропі. Кручуся довго, аж поки з хати ледь-ледь починають долинати легенькі пахощі хліба. Цей хліб ще тільки вмліває в печі, ще зовсім сирий, але пахне так, що слина сама натікає в роті — й мушу ковтати. Дедалі пахощі густішають і духмянішають, і від них нікуди не сховаєшся — ні біля погрібника, ні в садку, ні на городі. Авжеж, можна геть забігти з обійстя, але таке й на думку не спадає мені.