Розплющуюся — і бачу... Скатертина біліє на сливці, наче ту скатертину вихором загублено, дочекається вітру — й далі полетить. Скатертину вишито великими барвистими квітами, схожими на живі... А на гіллі яблуні вишитий рушник висить, трохи далі на грушці другий рушник звисає... Ген блузка в квітках, ген ще якесь вишиття на кущі мальв розквітлих лежить.
Чия це хата біліє за старими липами, чиє це обійстя, до якого вихор прибив і мене, і все це шиття-ви-шивання?
О, на хатньому причілку якась жінка заламує руки до неба. Ця жінка схожа на золоту бджолу, що злетіла з липи, така вогнисто-воскова і лицем, і розмаяним волоссям, і тоненький голос її від розпачу бринить, наче густа бджолина струна:
— О-о-о... О-о-о... О-о-о...
З відчинених сінешніх дверей викульгує якийсь згорблений чоловік з костуром у руці. Та це ж Прокіп Дудка! Оглядається туди-сюди, а потім підступає до куща мальв, товчеться біля нього, обернувшись до мене спиною, мовби ламає квітки. І коли відступає вбік — я торопію.
На мальви нацуплено білу полотняну — в рясному вишиванні — жіночу сорочку, мальви через комір сорочки стримлять так, наче то голова жіноча розцвіла.
Яка ж то голова жіноча розцвіла так?
Ні, то мальви...
Прокіп Дудка ходить поміж тих розвішаних рушників, ось до скатертини човгає, ось уже від скатертини до блузки тупцяє, ось уже зупиняється біля мальви, зодягненої в сорочку. Якісь сусіди вже посходилися на осиний лемент-дзиготіння, бо хазяйка-оса заламує руки й не вмовкає. Прокіп Дудка тримає плечі вигнутим коромислом, задирає корчувату голову — й стоїть, наче кара господня. Губи його тремтять, мовби листя на вітрі. Щось каже — і я знетямлено підступаю зовсім близько, бо ж цікаво.
— Рушник,— тицяє костуром на рушник, що висить на грушці.— Баба Мокрина моя вишивала.
— Рушник,— тицяє костуром на рушник, що висить на яблуні.— Мати Лукія моя вишивала, а вона перейняла від баби Мокрини.
На лицях сусідів очі позастигали, як ластівки в тенетах.
— Скатерка,— показує костуром на скатерку, що висить на сливці.— Баба Мокрина та мати Лукія вдвох вишивали.
Тихо-тихо, вже навіть хазяйка, схожа на осу, вклякла.
Прокіп Дудка обертається до куща мальв, на який сам зодягнув полотняну вишиту сорочку, мовить несподівано плаксивим голосом.
— Жінка моя... Дарка...
Йому перехоплює в голосі, і хтось голосно зітхає.
— Жінка моя...— знаходиться на силі Прокіп Дудка.— Це жінка моя... Дарка...
І так страшно стає мені: чому, чому це він кущ мальв під чужою хатою називає своєю жінкою? Яка ж то жінка? Либонь, ген зовсім голова його відбігла розуму.
Прокіп Дудка гладить долонею полотняну сорочку, бородою та вусами тулиться до неї. Поміж овечацького, найшлого на обійстя люду чується схлипування, і в моїх очах також стають сльози. Не знаю, що коїться тут, біля чужої хати під липами, але щось коїться таки незбагненне й важке, інакше б люди не плакали. Інакше б губи в рудо-вогнистої хазяйки не корчилися б криком...
— Дідуньо Остап... дідуньо Остап... дідуньо Остап... Про якого дідуня Остапа каже? Де той дідуньо Остап? Озираюся довкола — ніде не видно ніякого дідуня Остапа, а вона знай лементує:
— Дідуньо Остап... Уже не скаже, бо лежить у землі, й кісточки його зітліли... А то сказав би... Підіть на цвинтар, може, скаже з могили... Дідуньо Остап не сам ходив по хатах, а з другими... Другі забирали, то й він забирав... Чи ви не знаєте, людоньки, як було?.. Бо розкуркулювали, бо ділили.
Прокіп Дудка стоїть біля мальви у вишитій сорочці й труситься. Труситься голова, трусяться ноги, труситься костур у руці. Вирячені, божевільні очі також трусяться, ось-ось грушами-гниличками покотяться з лиця.
— Скажу! Усім скажу все! Не хочу брати правду на той світ. Бо замучить на тому світі, не дасть лежати... Якби оце не сказав... Якби оце не сказав, то з того б світу звівся, аби сказати. Хоч ви всі глухі, а слухайте. Хоч не почуєте, а слухайте...
І задирає костура, отим вишневим костуром тицяє на всіх, що зібралися гуртом біля хати. Неслухняний Костур шарпається обіч гурту — мовби всеньке Овечаче глухе, шарпається в небо — мовби небо глухе. І я зіщулююся: а що, коли тицьне і в мене?
— Хресійбо не брешу,— дзигонить жіночий голос.— Правду кажу чистісіньку, як із роси.
А Прокіп Дудка:
— Бабине розкрали... Батькове розкрали... Материне розкрали... Життя їхнє порозкрадали! А самих у землю позводили...
А жіночий голос дзигонить:
— Куркулили куркулів, і їх з усіма.
А Прокіп Дудка, показуючи свої чорні руки в висотаних пухирчастих жилах:
— Такі в них руки були, як мої руки. Оце куркулі — такі руки? І голова така, як у мене,— це куркуль? Отаке серце, як у мене,— оце куркуль? Господи, спаси й помилуй, спаси й помилуй.
— Правду кажу, це все правда, людоньки!
— Яка ж то правда, що стоїть на неправді? Що кров'ю впилася? Що смертю дихає? Не було такої правди й не буде ніколи.
— А тепер твоя правда наспіла... Німецька й поліцайська правда! Бо чого раніше мовчав, а тепер от як із ланцюга зірвався? Раніше боявся, тепер не боїшся, бо власть нова заступиться за тебе, за твою правду? Тепер таким воля! Забирай, забирай усе.
Костур випадає з руки в Прокопа Дудки. Заточуючись, обома руками починає здирати з себе глевтякувату від бруду вишиту сорочку, а що сорочка не знімається, то кричить:
— Поможіть зняти! Зніміть, ви наловчилися знімати останню сорочку!
Зрештою, таки знімає — і жужмом кладе згори на чисту жіночу сорочку, що снігом— сяє на розквітлих мальвах.
— Бери! Бери і цю сорочку! Сама зодягнися... і власть нову зодягни в мою сорочку... Скрутіться ви разом у моїй сорочці... Хай вам замість дерев'яної!
Згорбившись, мало навкарачки не ставши, Прокіп Дудка намацує костур на спориші. Зводиться, тицяючи костуром у землю, і в цей час йому на голе, зморшкувате тіло накидають оту скатерку, що затуляє старечі груди й спину, звисаючи за пояс.
Дід у білій скатерці — наче в ризах!
У цих ризах він схожий на отих святих, що намальовані на іконах у хаті в баби Ликори, в дядька Ти-лимона, по всіх інших овечацьких хатах. І лице його начебто вже не таке страшне, й очі не такі дикі й колючі, як ото будяки. Здається, мулько дідові в цьому одязі, скине з себе, але не скидає. Змруживши очі,