— Бачиш? — супить споловілі брови баба Ликора. Бачу, але не знаю, що ж я там бачу в полі на стежці.
Щось іде, щось наближається до Овечачого. Якась начебто згорблена та згорьована людська постать, котра ось-ось звалиться на землю, розсіється на порох, зникне... Може, апокаліпсис?.. Може, антихрист?.. Стільки балачок досі точилося в селі — й нарешті дочекалися, а ми з бабою Ликорою першими з усіх бачимо його наближення?
— Якась жінка,— придивившись, шепчу я.
Справді, якась жінка надходить із ранкового, оповитого сонячною млою, поля. На цій жінці довга полотняна сорочка, що волочиться по стежці. Руки висять, як неживі, й хоч голову пов'язано хусткою, та з-під хустки розкостричене волосся розсипалося на лоб, на щоки, на плечі.
Холодні мурахи повзуть по моїй спині: та невже це антихрист?
Жіноча постать у довгій полотняній сорочці зупиняється за бабиним городом і, схиливши голову на груди, втуплюється на нас із бабою Ликорою. Наче сльота, наче мряка сіється з широко розплющених очей, які не скліпнуть, не змигнуть.
— Хто це? — шелестю голосом.
— Ксенька Гирчиха...
— Що вона каже? — питаю тихесенько, бо мені здається, що та постать жіноча беззвучно ворушить губами.
— В неї не добереш.
— О, кличе до себе,— озиваюся, бо жіноча постать за городом справді ледь-ледь звела руку, манить.
— Стій мені,— мовить баба Ликора, кладучи долоню на моє плече.— Хай іде своєю дорогою... О, господи, пронеси та помилуй... Тікаймо до хати!
Вже на сінешньому порозі я озираюся злякано: ота Ксенька Гирчиха, яка видалася мені антихристом, уже дибцяє межею нашого городу.
Баба Ликора зачиняється на прогонич, за руку тягне мене в хату.
— Нас нема, нас нема,— повторює.
Мені передається її страх, хоча я не відаю, чому вона так боїться цієї вперше баченої мною жінки Ксень-ки Гирчихи. Хто вона, звідки? Раніше бачити в Овеча-чому не доводилося.
Несподівано щось затуляє віконну шибку — і я ціпенію; до скла тулиться, заглядаючи в хату, одутле, з розплюснутими губами й виряченими очима обличчя. Заціпенівши, я дивлюся в ці неживі та плюсклі, вирячені очі, не в змозі відірвати ноги від долівки. Ксенька Гирчиха дивиться довго-довго, наче влипла у вікно.
— Нас нема, нас нема,— бубонить баба Ликора, щось там пораючи біля печі й не дивлячись у вікно.— Йди, звідки прийшла.
Потім нестямне одутле обличчя влипає в другому вікні, так само довго дивиться.
— Нікого тут нема твоїх,— бубонить баба Ликора.
Страшне обличчя вже влипає в причілковому вікні.
— Нас нема, і твоїх нема...
Причілкове вікно розвидняється, і я бачу, як похнюплена жіноча постать у закаляній полотняній сорочці човгає до хвіртки.
— Привіялася в Овечаче з білого світу, привіялася... Ото бійся її, обходь десятою дорогою, така вона страшна... Ось так поникає, поникає — та й звіється в білий світ... Господи, хай би вона хутчій звіялася!
І баба Ликора шепоче молитву. Пошептавши, перехрестившись, спроквола опускається на ослін, заплющується, зів'явши очима та лицем. Потім, струсивши з себе важкі думки, виходить на город, бо ж треба шарувати сапою картоплю, а я ще якийсь час острашливо сиджу в хаті, прислухаючись до ластів'їного щебету за вікнами. І той щебет пташиний чомусь не радує.
Але ноги самі несуть з хати, й не до баби Ликори на город, що згорбилася над корчами картоплі, а в зелений вир села, над яким там і сям літають лелеки, наче то весняні птахи-квіти перелітають у повітрі. Та скоро, пробігши не так багато попід зеленими вербами та попід летючими лелеками-квітами, завмираю злякано, й серце в грудях колотить, мов калатало без звуку.
Бо ген попереду — Ксенька Гирчиха, поволеньки так посувається шляхом попідтинню, метучи куряву забей-каною довгою сорочкою. Прилипаю спиною до осокора, ховаючись, а вже перегодя висуваю носа з-за стовбура. Хочеться тікати назад, бо ж баба Ликора застерігала, бо ж сама баба Ликора перелякалася, зачинившись у хаті на прогонич. Бо хоч і не антихрист, але ж страшніша за грім і блискавку, за вихори та вроки. Але що ж у ній страшного такого?
Поймає гаряча цікавість, і я вже йду назустріч, скрадаюся за нею.
Хтось із овечацьких трапився назустріч Ксеньці Гир-чисі — і наче вітром здуло, гулькнув у хащі вишневого садка... О, собака виткнувся з-за криниці, але зразу ж і сховався, наче і його взяв переляк... Півень злетів на ворини, хотів кукурікнути, а як загледів її — зразу ж назад злетів, так і не заспівавши.
Ксенька Гирчиха йде-гойдається в левади, за левадами — вільшаники й копанки з-під торфу. У копанках зеленіє вода, затягнута ряскою, і кумкають жаби. І тут лелеки-квітки перелітають угорі... Співає хтось, чи мені причулося? Е-е, таки спурхує спів у вільшині:
Ходить Ксенька між людей,
Скрізь шука своїх дітей...
І — тихо, лише зелене листя переморгується на кущах.
Ксенька Гирчиха, либонь, іде на той спів, розгортає руками осоку над копанкою, наче в осоці хоче відшукати спів, наче той спів — пташине гніздечко.
Ми твої діти,
Ми твої діти!..
Причувається? Ні, пурхає той спів на торфовиську за левадами, а його вітер гасить. Хто ж то співає? Не видно.
А Ксенька Гирчиха, спотикаючись, плентає неслухняними ногами до верболозу, наче у верболозі намагаючись той спів зловити пригорщами, але нікого у верболозах.
Утікаймо, утікаймо,
В руки Ксеньці не даваймось!..
Либонь, хтось там біжить у вільшині, аж зелень лопотить і виляскує. Може, Ксенька Гирчиха хотіла б кинутися слідом, але тільки човгає, розставляючи руки, хапаючись то за високу траву, то за рогіз.
І раптом зникає з-перед моїх очей. Ось стояла — і вже нема. Й тихо-тихо довкола, вже не співає ніхто. Драговина піді мною труситься, наче страшно й драговині, а не тільки мені. Куди бігти, кого кликати на поміч? І чи хто поспішить на поміч, коли всі бояться, коли всі тікають від Ксеньки Гирчихи? І я боюся ступити ногою з місця. Але ступаю, бо щось мене тягне до того місця, де вона провалилася, де чується булькання, бабрання, сопіння. Дивлюся, вдивляюся. А що, коли й сам провалюся в драговину? Тупцяюся з ноги на ногу — й знову дивна сила тягне в трясовину.
О, рука її злітає там, над старою, порослою осокою копанкою, друга рука злітає білою чайкою, вже й голова в хустині б'ється,— і я злякано відступаю назад, присідаючи у вільшині. У вухах дзвенить від ляку, бо раптом Ксенька Гирчиха вибереться з драговини й кинеться на мене, бо всі ж її невидні кривдники повтікали, слід їхній прохолов.