— Оце так носив колиску до Варочки? — вірить і не вірить почутому тітка Ніла.— Аж через Нову Греблю?
— Ха, то ще добре, що через Нову Греблю!
— Добре? А чого?
— А того! Бо Варочка яка? Варочка така, що могла б свого Абдуллу відправити ще далі, в Самгородок!
— І ти повів би?
— Спробуй не поведи, раз така Варочка! — з глузами в голосі мовить лукавий дядько Тилимон.— Хто б її ослухався? Ні я, ні Абдулла.
— А так, а так,— озивається тітка Ніла, й губи її тремтять, наче жаливою попечені, бо, либонь, знову образилася.
— В роті пересохло, води вип'ю,— каже Тилимон і, звівшись із гілляччя, накульгуючи, важко човгає до хати.
Невдовзі появляється з отим лозиновим кошем, з яким сьогодні тітка Ніла прибігла вдосвіта до нас. Уже не понурий, на губах голубом грає усміх.
— Нагостювалася в Ликори — пора й додому. Постававши біля похилених воріт, ми з бабою Ликорою дивимось, як вони вдвох ідуть попід старими вербами. Зі споришу та з придорожнього полину сонце вже поспивало росу, гостро пахне молодою кропивою. Десь неподалік у садку заливчасто вдарив соловейко — й замовк, наче засоромився свого співу посеред білого дня.
— Ото ще Ніла...— бубонить баба Ликора.— Спробуй їй догодити! Де ще вона такого Тилимона знайде, як наш? А більше не знайде — ні в Вівсяниках, ні в Новій Греблі, ні в Збаражі... Аби ото її норов терпів... Бач, уже не можна отій Варочці й колиску занести, уже треба комизитися й з хати тікати... Хто ж тобі вгодить, коли наш Тилимон тобі не вгодить?..
І знову несподівано соловейко б'є рясним співом, ніби каже: а так, а так, а так!..
НІМЦІ!
Вечоріє, баба Ликора подалася до когось із сусідів позичити жару, бо нема чим розпалити в печі, як раптом розхристуються двері, а в розхристаних дверях стоїть Тарапатий. У Та-рапатого чуб стирчить дротом, очі сяють каганцями, кінчик язика виглядає стиглою полуницею з-поміж щербатих зубів.
— Німці! — видихає Тарапатий.
Дивлюся у причілкове вікно, наче за осокорами на подвір'ї, за похиленими ворітьми сподіваюся побачити німців.
— Проїхали на машині коло млина!
— Ти бачив?
— Бачив Кожух!
Раз бачив Кожух — можна вірити, і я несподівано для самого себе слідом за Тарапатим вишнурковую за хатній поріг.
Зелені коси верб звисають над шляхом, у їхньому шумовинні співають солов'ї. У вікнах осель уже блимають вогники, й пахне димами, які сотаються з коминів: у печах вариться вечеря. Я нишпорю очима скрізь, сподіваючись побачити німців у їхній німецькій машині, але бачу тільки розквітлі садки, бачу дим, що снується над садками та над городами, бачу повислу над шляхом тонку сіру куряву.
— Побігли! — каже Тарапатий.
Здалеку десь дзвенить голос баби Ликори:
— Ти куди, куди?
Та чи можу я послухати бабин голос, коли Тарапатий уже біжить споришевими зеленими ряднами попід вербами й тополями, коли мої ноги зірвалися з місця й також побігли по тому м'якому тканню?
Тарапатий крутить головою ліворуч і праворуч, заглядаючи на обійстя, і я так само кручу головою: де німці, де? Де їхня німецька машина, яку так хочеться побачити, як і побачити німецьку зброю.
Добігаємо до цвинтаря, від цвинтаря звертаємо до млина, від млина біжимо до кузні, а за кузнею — й широке колгоспне дворище. Ніде нікого. За колгоспним дворищем ген-ген видніє гребля через річку, на протилежному горбистому березі поміж дубів та кленів — будівлі спиртового заводу. Може, німці там?
Попереду нас із вузької бузинової вулички на шлях вискакує кудлатий пес. Він такий кудлатий, що схожий на вівцю. Пес біжить попереду нас, прямуючи до греблі, наче йому також кортить побачити німців.
Теплі вечірні сутінки здригаються від раптового пострілу, і Тарапатий, наче наскочивши на невидиму стіну, зупиняється. З розгону я наскакую на Тарапато-го, й також зупиняюся, відхекуючись.
Спершу ми не можемо зрозуміти, чому кудлатий пес голосно скімлить і вже біжить не до греблі, а, тягнучи задню лапу, звертає навскоси в бузину.
З бузинової вулички гримить другий постріл — і пес валиться на спориш, б'ючись у корчах.
Ми обертаємося на той другий постріл — у бузиновій вуличці стоїть Корній Потуга. Сам невеличкий, зате густо заріс рудою бородою, а тому здається, що він ховається в пружних кільцях буйної порослі. З цієї буйної порослі видніють два рядки білих зубів — невже Корній Потуга всміхається?
Мене ота його ласкава усмішка лякає більше, ніж два постріли і вбитий кудлатий пес, що лежить під бузиною.
Корній Потуга руку з чорним пістолетом ховає до кишені і, обдарувавши нас щасливою білозубою усмішкою, повертається й зникає в хащах бузини.
— А може, той Кожух і не бачив німців? — озивається спопелілими губами Тарапатий.
— Може, їх не було,— мимоволі згоджуюся з Тарапатим, бо мені вже не хочеться бігти на завод у пошуках німецької машини.
Дуже не хочеться бігти мимо кудлатого пса, який уже не ворушиться, відкинувши лапи вбік.
І ми повертаємо назад. Ноги спершу не біжать, наче влипають у землю. І чого влипають, коли земля зовсім не грузька? Та дедалі хутчій, хутчій — і вже Тарапатий біжить ген-ген попереду, втікає і від мене, і від чогось невідомого та страшного, що, здається, женеться за нами по вечірньому сільському шляху.
БОЖЕВІЛЬНА
— Чуєш? — повчає баба Ликора, сутеніючи сухим лицем і глибшаючи прив'ялими очима.— Бійся грому та блискавки, бійся водяника, той водяник сидить у річці в опусті. Бійся у вихор втрапити, бо вихор підхопить — і понесе. Бійся вроків, бійся...
Вона складає руки на грудях хрестом, наче хрестом своїх рук хоче втримати злякане серце, яке ось-ось вирветься з грудей.
— Але що грім та блискавка!.. Але що ті вихори та вроки!.. Можеш не боятися їх так, як бійся... Ген ото бачиш?
І баба Ликора знизує плечем, показуючи плечем на городи.
За городами — щітка сивих полинів, клубком колючого дроту купчаться дереза й терни, а по стежці там хтось іде. Хтось іде з мороку весняного, збур'янілого поля, з рясної сонячної мли. Важко роздивитись, бо йде з-під низького ранкового сонця, яке засліплює зір.
Не тільки від баби Ликори, а й від багатьох інших овечацьких старих бабів я вже наслухався про кінець світу, апокаліпсис, про пришестя антихриста. Про кінець світу й пришестя антихриста начебто написано і в тій мудрій та провісницькій старовинній книжці Біблії, яку я ще не всю порвав, розмальовуючи хімічним олівцем.