У Прохоровому голосі озвався дзвін кайданів і забринів, заволав невольничий плач.
Майдан отерп. На широкій оболоні пригасли вогні. А кобза рокотала.
"Сироту-невольника нікому викупити на волю. В нього нікого й нічого нема. Руки йому зв’язані. Але він живий, коли в нього е віще слово і віщий голос — то його Запоріжжя. Він щасливий, як не спокуситься козачкуванням, як не звабиться панською ласкою. Його дума ширяє орлом, пробиває крильми хмари і боронить святу землю",— так грав і співав Прохор.
Струни урвалися. Він замовк. Ніхто не кричав: браво, віват, слава. Він зійшов з помосту, і йому ніде було сісти.
Всі чекали на присуд вчителів і суддів.
Шляхтяночка-янголятко сказала Буковському:
— Який зухвалець! — і гірко посміхнулась.
Буковський почервонів, як рак в окропі.
Ясночолі, сивоголові вчителі й судді порадились, порозумілись і передали свою волю магістратові. Вубнар-окличник вдарив у барабан і оголосив:
— Переміг Олюсь Манюк. Прохор Манюк — лжеструнник...
— Нездара! — закричала в обличчя Прохоров! шляхта.
Буковський аж хрипів:
— Партач! Він партач!
Коло брами хтось нишком зітхнув, а може, й сплакнув, щоб ніхто не почув, не побачив і не здогадавсь.
Опісля, як і було заведено звичаєм, на поміст вийшли переможець і переможений.
Переможець відібрав кобзу в переможеного й розтрощив її йому об голову.
Шляхтич Буковський, оговтавшись, сказав своїй панночці:
— Прохор чи Олюсь, яка різниця, серденько? Мої барильця не пропадуть.
Вони підійшли до Олюся, й Олюсь дозволив янголяткові доторкнутися до струн своєї кобзи зманіженим пальчиком.
Хто тягся на оболонь бенкетувати, а хто розходився.