Мій батьку, мій друже, так де ж ви були,
Коли ще жили на оцій землі?
Я хочу вас бачити, батьку мій,
У новім, у щасливім, у нашім селі
Але ви умерли, з-під ваших вій
Дві мертві, холодні сльози потекли.
Що ж ви стоїте коло мене у сні!..
Ви мертвий, ви мертвий — ви не батько мені!
— Схаменися сину, аж ось рука
Мозоляста моя, мужицька рука.
І я б до згоди з тобою дожив,
Коли б мене вночі куркуль не убив.
І все далі вперед простягалась рука,
Син за руку схопив — деревляна, суха
Не стулялась, не гнулась батьківська рука.
Червоноармієць прокинувсь пітний,
На лаві прокинувсь коло стіни.
Задеревеніла, негнучка
Приклад рушниці стискала рука.
Горянин Андрій Дюдя стояв на сніжнім пагорбі й крізь сніг він побачив землю. Це та була земля, що мала йти під колектив. Дюдя повернувся й пішов до сільради. Мовчки увійшов він у хату, голова й слюсар Шарабан теж замовкли й пробували вгадати, що він скаже.
"Так ти кажеш, Андрію, не треба посилати до району? — спитав голова.— А як же ми тут будемо з куркульнею? Уже й горян зачепило, уже й середнячки збиваються коло Перепіччиної хати".
"Голово" — сказав Андрій Дюдя; голова й слюсар Шарабан аж здригнулися, почувши його голос, наче вовік не сподівались, що він заговорить. "Голово — сказав Андрій Дюдя,— пиши мені розвід із жінкою".
Голова й слюсар Шарабан сиділи мов соляні стовпи. Потім одразу, удвох почали намовляти Андрія, щоб не робив цього, щоб підождав, хоч поки все влаштується, що він же ж двадцять років прожив із своєю жінкою в добрій злагоді, що як йому дати розвід, то куркульня без сумніву абсолютно забере гору й провалить справу колективізації. Але Андрій Дюдя мовчки стояв на своєму й не рухався з місця. Слюсар Шарабан замовк, а голова казав далі й слова його неначе розтавали, як сніг на сонці.
"Годі, голово",— сказав, кінець-кінцем, слюсар Шарабан — "Не можеш ти силувати його жити з жінкою. Чоловік не півень і не можеш ти йому підсувати курку. Двадцять років жив, а тепер жити не хоче. У гречку він не скакає, але куркульської ідеології не хоче. Посилай по Марту".
Довго й дбайливо вдягали Марту подоляни. На голові їй перемінили пов'язку, Перепеччиха найкращу свою дала сатинову кофту, спідницю нову принесено з скрині, ту, що її вдягати на Великдень. На це вдягли їй осіннє пальто Перепіччиної дочки, а позверх пальта нового натягли кожуха, вишиваного червоним І жовтим зі смушковим коміром, щоб не замерзла мучениця, їдучи до сільради. У руки дали їй іконку святої діви Марії з непорочним сином і Перепічка добрі запріг коні. Немов свята великомучениця, піддержувана дівчатами подолянськими вийшла Марта з хати й обачно й гарненько її посаджено в сані. Чистої свіжої соломи наклав у сані Перепічка й соломою вкрито їй ноги. Поволі й побожно охристилася Марта й уклонилася низько народові.
"Голубоньки мої, братіки сизокрилі, батечки мої й ти, мати моя рідная. Викликають мене недолужну грішницю у сільраду. Не знаю я, чи витерпить серденько моє, чи вже лусне з болю. Моліться за мене богові всемогутньому й усім святим, а я, мабуть, швидко, ой швидко за вас, за всіх молитимусь".
Якась дівчина розчулилася й зойкнула вголос. Іще дехто заплакали з бабів, дивлячися на мученицю, на сумирне обличчя її, на заплющені очі, на схрещені руки.
"Не знаю, ясочки мої, безневинні пташата, що мені буде в сільраді. Може то вмисне кличуть мене, шоб віку мені вкоротити, може в кайдани мене закують і посадять у льох, щоб я там умирала, світу божого не бачивши. Розлучать мене з вами люті звірі, недолюдки й погублять мене недолугу. Не кидайте ж мене, доченьки мої, не попустіть глумитись Із грішного тіла мого, а я за вас перед святим богом молитимусь."
"Не попустимо. Не покинемо! — глухо загули подоляни і над злими басами тонко засвічувались жіночі крики. "Не покинемо!" — і вся юрба посунула за саньми.
Селом з подолу на шпиль ішла процесія. Попереду повагом вів коні сам Перепічка, на санях заплющивши очі, горілиць напівлежала Марта, баби й дівчата подолянські ішли за нею як на похорон, далі йшли всякі люди й спосеред горян непевні, а то й просто цікаві, у хвості ж поїзду йшли подолянські парубки та хазяї — лавами, як у військовім поході.
Селом проходив поїзд із подолу на шпиль. Люди з шпилю приставали до поїзду йдучи збоку, чи вливаючись у серце походу. Одчинялися вікна й столітні бабусі дивилися на поїзд і христили зморшкувате чоло, діди хмикали, стоячи коло воріт і діти гасали обіруч людського струму. І над походом бубнів шепіт про страшний плакат, випалений на спині розпеченою кочергою.
Перед сільрадою став поїзд і Марта, мов нежива увійшла в хату. Сиділи голова й слюсар Шарабан, стояв Андрій Дюдя й просто подивився їй увічі. Перепеччиха й ще одна статечна подолянка ввели Марту в кімнату.
"Ви, громадянки, вийдіть,— сказав голова.— Тут діло сімейне, а не міжнародня конференція ворожих держав".
Марта безпомічно мученицьким поглядом оглянулася на своїх мироносиць. Усі стояли, мов укопані, немов не до них казалося.
"Я ж вам сказав, громадянки, що це діло сімейне. Спитайте от у чоловіка — він бере розвід. Так що вам тут не випадає проїдатись. Ваше діло буде попереду".
Марта враз ожила. На лиці їй змінився раптом вираз, вона широко розплющила очі. "Вийдіть, голубоньки",— сказала вона до мироносиць.— "Либонь, мене тут не з'їдять одразу."
Мироносиці перекинулись оком і вийшли. Ззовні на майдані виріс гуд, хитнувся високо в повітрі, ущух і пішов ушир. Ширився гуд і дуже поволі знову ріс яснішав крізь зачинені вікна сільради.
"Так от, громадянко,— сказав слюсар Шарабан,— цей товариш, горянин Андрій Дюдя хоче з вами розлучитись."
Слюсар Шарабан устав і, ніби щось оце тільки обміркувавши, дивився Марті ввічі. Лице їй мінилося й темнішало, наче небо перед грозою. "Так що, громадянко", сказав слюсар Шарабан уже зовсім інакшим, несподівано веселим голосом "по закону він має на це право. Ось тут розпишіться", і слюсар Шарабан підсунув Марті квартальний відчит фінансової частини сільради, схопивши його швидко зі столу.
Але Марта одштовхнула руку слюсареву з папером і кинулася до чоловіка. Дюдя дивився просто крізь неї на стіну, наче її не було в кімнаті.