Кавалерію, що нараховували майже три тисячі бійців, Спартак розділив на шість загонів на чолі з Мамілієм.
Верховним вождем знову був проголошений, під захоплені вітання п'ятдесяти трьох тисяч воїнів, найдосвідченіший і найдоблесніший з усіх — Спартак.
Через тиждень після того, як було здійснено новий розпорядок, Спартак побажав зробити огляд війська. І коли на рівнині перед трьома вишикуваними в три лінії корпусами з'явився він, у звичайному простому озброєнні, на коні, який ніколи не мав ні прикрас, ні дорогої збруї, ні коштовного чапрака, — одностайний громоподібний крик вирвався з грудей п'ятдесяти тисяч воїнів:
— Слава Спартакові!!!
Протягом трьох годин Спартак обходив фронт своїх легіонів, промовляючи слова похвали та підбадьорення, закликаючи воїнів додержувати найсуворішої дисципліни, бо вона є головною умовою кожної перемоги.
Закінчивши огляд, він скочив на коня і, вихопивши з піхов меч, дав знак музиці грати сигнал "струнко!". Потім скомандував кілька маневрів, що були виконані легіонами з бездоганною чіткістю; після цього три корпуси один за одним рушили в атаку, спочатку кроком, далі бігом, сповнюючи повітря могутнім бойовим "барра!".
Коли закінчилась атака третьої бойової лінії і всі легіони подолали височину, де мав бути уявний противник, воїни знову вишикувалися, зразковим строєм пройшли перед своїм вождем і один по одному повернулися до табору.
Спартак увійшов до табору останній у супроводі Еномая, Крікса і всіх командирів легіонів.
При побудові нового табору гладіатори поставили для
Спартака, без його відома, гідний полководця намет. Там у цей урочистий для повсталих день було влаштовано бенкет для десяти начальників легіонів і трьох заступників Спартака. Бенкет був скромний, бо Спартак не терпів усякого пияцтва та гульні і з дитинства звик до помірності в їжі і до рідкісної тверезості.
На цьому бенкеті їли й пили помірно, всупереч бажанням і апетитам більшості гостей, бо Еномай, Борторікс, Вільмір, Брезовір, Рутілій та деякі інші були не від того, щоб хильнути як слід.
Проте на бенкеті панували веселий настрій і найщиріша дружба… Наприкінці обіду підвівся Рутілій з чашею, повною пінистого вина, і голосно промовив:
— За визволення рабів, за перемогу пригноблених, за здоров'я нашого непереможного і непереможеного Спартака! — і випив чашу під гучні оплески товаришів, які наслідували його приклад. Тільки Спартак ледве намочив губи у своєму келиху.
Коли шум оплесків трохи вщух, Спартак підвівся, високо підняв келих і сильним, твердим голосом промовив:
— За Юпітера, великого всеблагого визволителя!.. За чисту і непорочну богиню Свободу, щоб вона звернула на нас свої божественні очі, освітлювала нам нашу путь та була нашою заступницею перед усіма богами-олімпійцями!
Всі випили за тост, хоча галли та германці не вірували ні в Юпітера, ні в інших грецьких і римських богів.
Еномай теж цокнувся, закликаючи на допомогу Одіна, а Крікс — Теза, щоб він сприяв військові гладіаторів і всій їхній справі. Нарешті епірот Фессалоній, який був послідовником Епікура і не вірив у богів, узяв слово і сказав:
— Я поважаю вашу віру… і заздрю вам… хоча не поділяю її з вами… тому що боги — це привиди, створені страхом народів, про що я довідався з учення великого Епікура. Щоразу, коли трапляється якесь лихо, нам вигідно вірити в надприродну силу, вдаватися до цієї віри і в ній шукати виходу та підтримки!.. Але коли ви переконані, що природа творить і руйнує сама по собі і для цього користується власними своїми силами, не завжди нам відомими, а тому ніби таємничими, та все ж силами матеріальними, то як можна вірити у так званих богів?.. Тому дозвольте мені, друзі, скласти побажання нашій справі відповідно до моїх ідей і переконань.
Після хвилинного мовчання він додав:
— За єднання душ, за відвагу сердець, за міць мечів у стані гладіаторів!
Усі приєдналися до тосту епікурейця, випили з ним і, сівши знову, продовжували жваву розмову.
Мірца, яка розпоряджалася підготовкою бенкету, сама в ньому участі не брала. Гарно вбрана у блакитний полотняний пеплум з вузенькими срібними смужками, вона стояла осторонь і ласкавими, повними любові очима дивилася на брата. На її блідому, звичайно зажуреному обличчі останніми днями можна було частіше помітити сльози, ніж усмішку. Тепер воно світилося радістю, спокійним щастям, але так несміливо, що видно було, якою скороминущою була ця радість. Крізь неї прозирав захований біль серця.
На Мірцу закоханими очима дивився Арторікс. Вона також час від часу крадькома, ніби мимохіть, поглядала на мужнього юнака, обличчя якого схудло за останні дні від безнадійного кохання.
Вже довгий час він не брав участі у безтурботній розмові гостей Спартака, мовчки сидів, прикутий поглядом до дівчини, яка пильно дивилася на свого брата. Через безмежну відданість братові Мірца ставала ще дорожчою і привабливішою для Арторікса. Охоплений цими почуттями, він, несподівано насмілившись, підвівся з місця, високо підняв свій келих і вигукнув:
— Вип'ємо, друзі, за щастя Мірци, милої сестри нашого улюбленого вождя!
Всі випили, і серед шуму тостів та голосних розмов ніхто не помітив, як зашарілося обличчя галла. Тільки Мірца здригнулася, почувши його голос, який вимовив її ім'я, і мимоволі кинула на нього вдячний і водночас докірливий погляд. Потім схаменулася, що перейшла межі тієї стриманості, якої вирішила чесно й невідступно додержуватися по відношенню до юнака. її обличчя спалахнуло, вона соромливо похнюпилась і більше ні на кого не підіймала очей.
Ще з півгодини тривав бенкет, супроводжуваний веселими жартами, жвавою розмовою, як то буває між людьми, зв'язаними щирою дружбою.
Коли друзі Спартака стали прощатися, сонце вже було на заході.
Спартак провів своїх гостей і лишився біля намету, задумливо дивлячись на величезний табір гладіаторів, освітлений останнім промінням сонця.
Думки одна за одною роєм пролітали в його голові, він подумав про всемогутнє слово "воля", яке менш ніж за рік підняло п'ятдесят тисяч безправних, знедолених людей, позбавлених майбутнього і всяких надій. Багато з них отупіли в рабстві, деякі навіть втратили людську гідність. І це слово зробило з них найдоблесніших воїнів у світі, влило в них мужність, зневагу до смерті, високу свідомість людської гідності. І він замислився над таємною непереборною силою цього слова: бідного, колись презренного гладіатора воно зробило хоробрим і грізним полководцем могутнього війська, наділило здібністю змагатися з яким завгодно іншим почуттям, навіть з благородною і міцною любов'ю до Валерії. Цю божественну жінку він любив у сто крат більше, ніж самого себе, та не дужче від тієї святої справи, якій присвятив своє життя.