— Доволі, досить! — закричала Валерія, мінячись на обличчі від самої тільки думки, що її поцілунки, любовні признання, таємниці її кохання стали відомі презренній рабині і такій негідній істоті, як Метробій. — Досить, Гортензію! Ти мене звинуватив, тепер говоритиму я.
Вона випросталась, гордо піднесла голову і, схрестивши руки на грудях, гнівно палаючи очима, сказала:
— Так, я кохаю Спартака! Кохаю його всім серцем! Ну і що з того?
— О великі боги, великі боги! — скрикнув Гортензій, встаючи, зовсім розгублений, у відчаї схопившись за голову.
— Облиш богів! Вони тебе не почують. Слухай краще мене, поки я говорю.
— Говори…
— Я кохаю його і кохатиму…
— О Валеріє! — гнівно перебив її Гортензій.
— Так, кохатиму, кохатиму, кохатиму завжди! — з силою і завзяттям повторювала Валерія.
— Хай захистить тебе Юпітер, ти мене лякаєш… божевільна ти жінко!
— Ні, я просто жінка, яка жадає порвати і порве, хоч би що про неї думали, ваші тиранічні закони, ваші дурні забобони, всі ті ненависні золоті кайдани, якими ви, переможці всього світу, скували ваших жінок!.. Ось чого я хочу і запевняю тебе, брате мій, що це не є ознакою божевілля, а, навпаки, свідчить про повернення розуму. Ха!.. Мене обвинувачує Метробій, цей мерзенний блазень! Нечувана річ!.. Я дивуюся, Гортензію, чому ти, надаючи такої ваги його обвинуваченням, не запропонуєш Сенатові обрати його цензором!.. Тоді цензор був би гідний римських звичаїв!.. Метробій, що охороняє невинних весталок!.. Вовк, що жене на пасовисько ягнят!.. Цього ще тільки бракує нашому паскудному Римові, де Суллі, який наповнив місто вбивствами, споруджують статуї і храми, де під захистом дванадцяти таблиць йому дозволялося на моїх очах проводити всі ночі в огидних оргіях. О закони вітчизни, які ви щедрі, які справедливі! Мені вони теж дещо дозволяли: право бути спокійним свідком усього цього і навіть лити сльози, але таємно, на подушки вдовиного ложа, і, нарешті, право побачити себе покинутою першого-ліпшого дня тільки тому, що я не народила спадкоємця своєму господареві!
Ця промова ставала дедалі запальнішою. Валерія палала від хвилювання. Раптом вона замовкла і, повернувшись до враженого, мов скам'янілого Гортензія, що дивився на неї нерухомими розширеними очима, рішуче заявила:
— Звичайно, перед законом я порушила свій обов'язок… знаю… і визнаю це… Та я не збираюся ні захищатися, ні виправдуватись. Я порушила свій обов'язок тим, що не знайшла в собі сміливості втекти з Спартаком з дому Сулли. Але тим, що я покохала цю людину, я не порушила обов'язку, бо пишаюся цим почуттям. Він має благородне і великодушне серце, розум видатного полководця. Якби у Фракії він переміг римські легіони, то викликав би більшу повагу, ніж Марій і Сулла, його боялися б більше, ніж Ганнібала і Мітрідата!.. Але він зазнав поразки, і ви зробили його гладіатором, бо ви цілі століття говорите про уярмлені народи: "Горе переможеним!", і всіх людей, створених богами, вважаєте для себе забавкою. Та прийде час, коли інші народи застосують це до вас самих… Тим, що ви зробили його гладіатором, дали йому це прізвисько, ви гадаєте, що змінили його вдачу? Ви вірите, що одним указом можна перетворити мужнє серце на боязке, розум обернути на недоумкуватість, а людину великої душі і сильного розуму — на дурну вівцю!..
— Так ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти всіх правил пристойності?.. — розгублено запитав оратор.
— Так, так!.. Повстаю, повстаю!.. Я зрікаюся римського громадянства, свого імені, свого роду!.. Я не хочу нічого ні від кого… піду жити в яку-небудь відлюдну віллу, поїду кудись у далеку провінцію або у Фракію, в Родопські гори, разом з Спартаком. І ви всі, мої родичі, не почуєте більше про мене!.. Я хочу бути вільною, хочу сама володіти своїми почуттями, своїми нахилами, своїм серцем…
І, знеможена цим нестримним бунтом почуттів, вилитих у гнівних, гарячкових словах, Валерія впала на ложе.
— Я бачу, Валеріє, що сьогодні ти почуваєш себе недобре…
— Я? — скрикнула матрона і швидко встала. — Я почуваю себе чудово, навпаки…
— Ні, ні, Валеріє, повір мені, ти нездужаєш… ти схвильована… ти надто збуджена… Це позбавляє тебе спокою й ясності розуму, необхідних для розмови про такі важливі справи…
— Але я…
— Ні, відкладемо до завтра або післязавтра, до більш принагідного часу обговорення цієї справи.
— Однак попереджаю, я лишуся непохитною…
— Добре… добре… ми про це поговоримо… ми побачимось… А поки що благаю всемогутніх богів невідступно тебе оберігати і прощаюся з тобою. Прощай, Валеріє, прощай.
— Прощай, Гортензію!..
І оратор вийшов з приймальні сестри, а вона лишилася з своїми тривожними, сумними думками.
З цієї задуми її вивів Спартак. Він увійшов до кімнати і кинувся до ніг Валерії. Обіймаючи й цілуючи її, він дякував їй за вірність, за те щире кохання, в якому щойно переконався.
— Так, я хочу жити завжди з тобою, завжди з тобою, благородний Спартак, буду твоєю дружиною, і гори твоєї гостинної Фракії стануть притулком нашого кохання, — говорила Валерія, притискаючи Спартака до свого серця.
Сп'янілий від поцілунків рудіарій, забувши не тільки про себе самого, а й про весь світ, ледве чутно прошепотів:
— Так… твій… твій… навіки… навіки… твій… твій… твій…
Раптом Спартак здригнувся, вирвався з обіймів Валерії,
повернув назад зблідле обличчя і напружив слух, так, ніби хотів зосередити на ньому всі свої сили.
— Що з тобою? — схвильовано спитала Валерія.
— Мовчи… — ледве чутно прошепотів рудіарій.
В глибокій тиші почувся хор молодих голосів, дзвінких і сильних, хоч сюди долинав лише далекий слабкий відгомін. Цей хор співав напівварварською мовою — суміш грецької з фракійською — таку пісню:
Свобода, свобода, богине святая!
Огненний твій подих
Бентежить чуття.
Хай дух твій незборний над нами витає,
Веде нас на подвиг,
На бій за життя.
Із наших кайданів мечі пороби —
Героями стануть нікчемні раби!
Свобода, свобода, богине прекрасна!
Нехай на весь світ
Огонь твій пала,
Хай пломінь священний горить непогасно,
Хай кривду і гніт
Він спалить дотла,
Хай згине у ньому тиранство несите —