Спартак

Страница 2 из 136

Рафаэлло Джованьйолі

Поблизу Тріумфальних воріт, у третьому ряді, між двома кавалерами сиділа матрона незвичайної вроди. В цій високій і гнучкій жінці з розкішними плечима з першого погляду видко було справжню дочку Риму. Правильні риси обличчя, високе чоло, з ледь помітною горбинкою ніс, маленький рот, великі і виразні чорні очі надавали їй чарівної вроди. Чорне, як воронове крило, тонке волосся було зібране над її чолом під коштовною діадемою і вільно розсипалося по плечах.

Туніка з найтоншої шерстяної матерії з елегантною золотою смугою внизу підкреслювала її грацію. Поверх туніки красивими зборками спадала біла з пурпуровими смугами палла.

Цій жінці, так розкішно вдягненій і такій вродливій, не було ще, мабуть, і тридцяти років. То була Валерія, дочка Луція Валерія Мессали і єдиноутробна сестра суперника Ціцерона, славнозвісного оратора Квінта Гортензія.

Всього за кілька місяців до часу, коли починається ця повість, Валерія розійшлася з своїм чоловіком.

Біля неї сидів Ельвій Медуллій — довготелесий, блідий, худорлявий, увесь вичепурений, прилизаний і напахчений. На його невиразному обличчі лежав відбиток байдужості і нудьги; уже в тридцять п'ять років життя здавалося йому одноманітним і нецікавим. Ельвій Медуллій був одним з тих розбещених і зніжених патриціїв, які залишали плебеям право жертвувати собою в ім'я вітчизни та її слави. Олігархам вони уступали турботи завойовувати країни й поневолювати народи, а за собою зберігали привілеї у розкішному неробстві розтринькувати спадкові маєтки або ж ставали управителями провінцій, які нещадно при цьому грабували.

З другого боку біля Валерії Мессали сидів Марк Децій Цедицій, присадкуватий веселий товстун років п'ятдесяти. Його найбільшим щастям було по можливості довше сидіти в триклінії за обіднім столом. Він витрачав півдня на те, щоб ласувати вишуканими стравами, які готував його кухар, один з тих, майстерністю яких пишався патриціанський Рим. Другу половину дня він тішився думками про вечірню трапезу. Одним словом, перетравлюючи обід, Марк Децій Цедицій уже мріяв про вечерю.

Сюди ж пізніше прийшов Квінт Гортензій, який славився своїм красномовством. Йому ще не було й тридцяти шести років. Він довго вивчав манеру рухатися й вимовляти слова і тепер до того гармонійно володів кожним своїм жестом, кожним словом чи то в Сенаті, чи на бенкеті, що кожен його рух здавався благородним, величним і чарував своєю простотою. Вчений і красномовний промовець, Гортензій був не менш вправним артистом; половину тріумфів він здобув завдяки своєму мелодійному голосу і прийомам декламаційного мистецтва. Це мистецтво він засвоїв настільки досконало, що навіть Езоп і уславлений актор Росцій поспішали на Форум учитися декламації, коли Гортензій виголошував там промови.

Недалеко від того місця, де сиділа Валерія, стояли разом з своїм вихователем два патриціанських хлопчики чотирнадцяти і дванадцяти років. У них були повні, різко окреслені і виразні обличчя. Одягнені в претексти — біленькі з золотими смужками тоги, — вони являли собою справжні типи римського племені. Це були Цепіон і Катон з роду Порціїв, онуки Катона Цензора, який прославився під час другої і третьої Пунічної війни тим, що домагався за всяку ціну знищити Карфаген.

Цепіон, молодший з двох братів, здавався говіркішим, привітнішим. Він часто звергався до Сарпедона (так звали їхнього вихователя), а старший — Марк Порцій Катон — стояв мовчазний і надутий, сердитий і похмурий, що не відповідало його вікові. Уже тоді відчувалися в ньому стійка, тверда вдача і вперта непохитність переконань. Природжена загартованість, вивчення грецької, зокрема стоїчної філософії і постійне наслідування традицій, пов'язаних з ім'ям його суворого діда, виховали в цьому чотирнадцятирічному хлопцеві справжнього громадянина.

Вище від Тріумфальних воріт, на лаві біля виходу, сидів, також з вихователем, ще один підліток з патриціанського роду. Він розмовляв з юнаком років сімнадцяти. Хоч юнак був одягнений у тогу, як дорослий, на його чистому обличчі ледь-ледь пробивався перший пушок. Він був невисокий на зріст, хворобливий і кволий, але на його блідому, обрамленому блискучим чорним волоссям обличчі палали великі чорні очі, в яких блищали іскри незвичайного розуму.

Це був Тіт Лукрецій Кар, який пізніше обезсмертив своє ім'я поемою "Про природу речей". Його співбесідник, дванадцятирічний хлопчик Гай Лонгін Кассій, був нащадком патриціанського роду і сином консула Кассія. Завдяки своїй хоробрості він посів пізніше одне з найвизначніших місць в історії подій, пов'язаних з падінням Римської республіки.

Лукрецій і Кассій жваво розмовляли.

Недалеко від них сидів Фавст — миршавий і пихатий син Сулли. його бліде обличчя було все подряпане і вкрите свіжими синцями. Кволий, рудоволосий, він хитро і водночас гоноровито позирав навкруги голубуватими очима, видимо пишаючись тим, що сама фортуна відзначила його як щасливого сина щасливого диктатора.

Поки глядачі чекали прибуття консулів і їхнього повелителя, який улаштував для римлян це видовище, гладіатори-учні (тірони) з похвальним запалом фехтували на арені, правда, без усякої шкоди для себе, — простими палицями і дерев'яними мечами. Ця безкровна битва нікому не приносила втіхи, за винятком знавців фехтування — старих легіонерів і відпущених на волю гладіаторів (рудіаріїв), що уціліли після сотень битв. Раптом по всьому амфітеатру розляглися одностайні, оглушливі оплески.

— Хай живе Помпей!.. Хай живе Гней Помпей!.. Хай живе Помпей Великий!.. — вигукували тисячі голосів.

Увійшовши до цирку, Помпей сів на оппідумі. Він вітав натовп чемним нахилом голови і, підносячи долоні до уст, посилав поцілунки на знак подяки. Гнею Помпею було років двадцять вісім. Він був високого зросту і мав геркулесівську будову тіла; його велика голова була вкрита дуже густим волоссям, що на лобі майже зрослося з бровами, з-під яких дивилися мигдалевидні великі чорні очі, правда, малорухливі і невиразні. Суворі й різкі риси його нерухомого обличчя і крупні форми постаті справляли враження мужньої войовничої вроди.

Уже в двадцять п'ять років цей юнак був ушанований тріумфом за війну в Африці і дістав від самого Сулли — очевидно, в хвилину незвичайно доброго настрою — прізвисько "Великий". Ще такий молодий, він зумів завоювати любов старих легіонерів, загартованих у труднощах і небезпеках численних боїв, і вони назвали його великим полководцем.