Евтібіда була страшенно пригнічена цією звісткою, казилася, мов навіжена, проклинаючи мудрість і передбачливість Спартака.
Потім замовкла, замислилася і нарешті спитала жерця:
— А Мірца… сестра гладіатора — коли вона знову прийде до храму?
— Та… я не знаю… — нерішуче промимрив жрець. — Мабуть… позавтра… в день антімахій — свята на честь Геркулеса, коли в пам'ять його втечі з острова Коса у жіночому одязі нашому богові приносять у дар жіноче вбрання. Сестра фракійця казала мені, що збирається прийти до храму принести жертву, щоб попросити в богів допомоги війську повсталих і особливо своєму братові.
— Ах! Юпітере, ти справедливий! Справедливий і ти, Геркулесе! Справедливі всі олімпійські боги! — скрикнула гречанка, і очі її спалахнули лютою радістю — Тепер я помщуся дужче, ніж раніше! Це буде справжня кривава помста!
— Про яку помету говориш ти? — здивовано спитав жрець. — Адже ти знаєш, що боги не виправдують помсти і не сприяють…
— О, коли помста викликана жорстокою кривдою, якщо тяжкої образи було завдано без усякої провини… О, тоді, мабуть, не тільки пекельні, а й небесні боги схвалюють помсту і сприяють їй, — заперечила Евтібіда. Вона зняла з плеча товстий золотий ланцюжок з мечем, прикрашений коштовними самоцвітами, і простягла жерцеві.
— Ну, що? Чи не так, Стендідію? — запитувала Евтібіда, поки жрець жадібно оглядав подарунок. — Правда, що справедлива помста до вподоби і небесним богам?
— Звичайно… коли вона справедлива… коли образа була несправедливою… вона приємна і олімпійським богам, — мимрив жрець. — Адже ж кажуть, що помста — радість богів!
— То правда? — допитувалася Евтібіда, знімаючи з голови свій срібний шолом, увінчаний золотою гадючкою з двома величезними рубінами замість очей, і теж віддаючи жерцеві. — Чи не так?
Поки жрець пожадливо блискав очима на дорогоцінні подарунки, вона додала:
— Непереможному Геркулесові приношу я ці мізерні речі, а завтра додам іще десять талантів… Непереможному Геркулесові, — з притиском повторила вона, — для того, щоб ти, його жрець, допоміг мені здійснити мою помсту.
— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — вигукнув жрець. — Якщо вона справедлива… звичайно, я повинен тобі допомогти! Присягаюся скіпетром Прозерпіни!
— Ти повинен сховати тут завтра двох хоробрих і вірних воїнів.
— Тут?.. У храмі?.. Осквернити священне місце божественного Геркулеса?.. Рискувати бути повішеним гладіаторами, якщо ненароком вони знайдуть твоїх воїнів? — злякався жрець, відступивши два кроки назад.
— То як же ти обіцяв допомогти моїй помсті? — спитала Евтібіда.
— Але я не можу дозволити, щоб оту… Мірцу… вбили… поки вона перебуватиме у храмі мого бога… Бо не такі ж обов'язки жерця… інша справа — захопити її в полон… і віддати тобі…
Зеленкуваті очі Евтібіди похмуро блиснули, загадкова посмішка заграла на її губах.
— Так, так! — скрикнула вона. — Полонянкою… в моїх руках… Бо я хочу сама її вбити, якщо Спартак не прийде врятувати її.
— Що ти робитимеш з нею… цього я не повинен… не хочу знати. Я тільки хочу знати, що мої руки не причетні до кривавого злочину… що я не беру участі у вбивстві, — лицемірно сказав жрець, — Я покажу твоїм вірним воїнам місце, де вони зможуть сховатися… недалечко звідси… у дубовому гаю… біля шляху… місце зручне для такої справи!
— А чи не зможе вона звідти втекти?
— Та кажу ж тобі, що гай ніби навмисне посаджений для того, щоб ловити шпаків у сильце…
— Ну гаразд… хай буде по-твоєму… І хай заспокоїться твоє сумління, — з тонкою насмішкою сказала дівчина і одразу додала:
— Мені спало на думку…
— Що саме?
— Сховай як слід мої дари богові і, нічого не кажучи двом іншим жерцям, іди зі мною в долину, просто за стіл… до розкішної трапези… якою в твоїй особі я хочу вшанувати не тільки Геркулесового жерця, а й чесну людину, справжнього громадянина.
— Присягаюся богами! — з удаваним обуренням вигукнув жрець. — То ти мені не віриш?
— Не тобі я не вірю… а докорам твого сумління.
— Але я не знаю, чи слід мені?..
— Чи слід тобі йти зі мною?!. Так. Я хочу, щоб ти допоміг мені принести сюди обіцяні п'ятнадцять талантів… Здається, я раніше пообіцяла лише десять?..
— П'ятнадцять, п'ятнадцять ти сказала! — поквапливо підхопив жрець.
— У всякому разі, коли я навіть сказала десять, то помилилася… бо заради моєї помсти я приношу богові п'ятнадцять талантів! Тож ходімо зі мною, чесний Стендідію, ти будеш задоволений сьогоднішнім днем!
Жрець сховав у потаємному місці шолом і меч Евтібіди і пішов з нею до римського табору.
Марк Красс тепер уже цілком вірив гречанці і дозволяв їй вільно виходити і входити до табору чи то самій, чи ще з ким.
У таборі Евтібіда влаштувала для Стендідія розкішний бенкет, і він втопив у восьми чи десяти келихах доброго цекубського вина те горе, яке йому заподіяла недовірливість Евтібіди.
Тим часом гречанка покликала до себе свого вірного Зенократа і про щось тихо з ним поговорила.
Опівночі вона наділа на голову стальний шолом і, перекинувши через праве плече ремінь з невеликим гострим мечем, вийшла з табору у супроводі жерця. Він був п'яний і не дуже твердо тримався на ногах.
На відстані кількох кроків позаду Евтібіди та Аія Стендідія йшли два велетні каппадокійці, раби Марка Красса. Обидва були в повному озброєнні.
Поки вони йдуть до храму Геркулеса Оліварія, загляньмо на часинку до Темеси. Вже три дні стояла напоготові численна флотилія Спартака, і тепер він чекав лише темної ночі, щоб переправити перших п'ятнадцять тисяч гладіаторів. Більше людей човни взяти ніяк не могли.
Цього дня небо було все затягнуте сірими й чорними хмарами, і як тільки затьмарене ними сонце зайшло за обрій, Спартак наказав знятися трьом легіонам, що стояли на узбережжі, і сісти в човни. Потім дав Гранікові всі необхідні поради і о годині першого смолоскипа звелів відпливати.
Гладіаторська флотилія повернула у відкрите море і в глибокій тиші вийшла з Темеси.
Але від берегів Африки віяв дужий вітер — сірокко — і, незважаючи на геркулесівські зусилля гладіаторів, заважав їм пливти до Сіцілії, відносячи до берега бруттів.
Шалено працюючи веслами, гладіатори до часу, коли співають півні, просунулися лише на кілька миль уперед. Вітер міцнішав, і легкій флотилії почала загрожувати загибель. Тому за порадою мореплавців і рибалок з Темеси, які вели деякі кораблі, а також гладіаторів, які розумілися на морській справі, Гранік пристав до пустельного берега біля Нікотери і звелів усім гладіаторам висадитися. Звідти він негайно вивів їх у сусідні гори, вирядивши до Спартака на легенькому човні декуріона з кількома гладіаторами, щоб сповістити, що сталося.