Пройшовши Марко з гони, побачив, що назустріч йому йде юрма парубків. Парубки були в червоних кумачевих на випуск сорочках, попідперізувані цяцькованими поясами; деякі накинули на плечі чумарки, а деякі, поверх сорочок, одягли "жакетки", некшталтно пошиті на селі з черкасину або з якої іншої сільської тканини. Чоботи були на високих корках, з довгими халявами, у деяких повимережуваними густо мідяними "пістонами". На головах кашкети, збиті на потилицю. Деякі парубки були навіть погано повмивані після роботи в вугільній шахті (з неї вони поприходили вчора увечері додому), але видимо пишалися своею одежею. Парубки йшли швидко, махаючи руками. Один грав на гармонії, а всі співали, вигукуючи:
Параход ідьоть з накладом,
Двє Параші сидять рядом,
Вони рядишком сидять,
Папиросочки курять.
"Ось вона — сьогочасна народна поезія",— гірко подумав Марко і пішов далі. Під однією хатою сиділа купка не дівчат, а ще піддівків — років тринадцятьох або чотирнадцятьох,— і сі співали пісні, що навчились од своїх старших сестер. Марко всієї не чув,— розібрав тільки початок:
Повій, повій вітирок,
Іс трахтиря в погрібок:
Там бутилки шевеляцця,
А стакани говорять:
У гуляньї при компаньї
Парінь дєвушку абнял...
"Боже мій! — що ж це воно таке? Нехай би вже парубки, а то й дівчата не соромляться співати такої пісні!"
Він придивлявся до жіночої одежі — вона не була вкраїнська: мало не на всіх дівчатах поверх сорочок якійсь некшталтні, нечупарні "ситцеві кохти" висіли як мішки. Деякі були без кохтів, і на двох з їх Марко побачив не вкраїнську сорочку: повних рукавів нема, але коротенькі, косо позрізувані, і вся сорочка пошита кшталтом городянських чоловічих сорочок.
Трохи далі Марко вздрів під хатою трьох старих чоловіків та жінку, що сиділи на призьбі. Він підійшов до їх, поздоровкався.
— Пустіть, коли ваша ласка, до себе сісти відпочити! — попрохав Марко.
— Сідайте!..— ввічливо промовив один чоловік, мабуть, господар тії хати, де люди сиділи; але якось дивуючись глянув на Марка. Він посунувсь і Марко сів. Розмова стихла.
— Що се у вас дівчата та парубки таких пісень співають? — загомонів Марко.
— Яких? — нехотя спитався господар — чоловік уже під літами, з великою бородою.
— Та негарних! — сказав Марко.
— Хто й зна... Яких уміють...
— Де вони понавчалися? — не покидав свого Марко. — Невже вони позабували старі, гарні пісні вкраїнські?
— Хто й зна... Ми не встряваємо до пісень...
Чоловік говорив нехотя, пускаючи слова крізь зуби. Марко помітив се, і йому зробилося ніяково.
— А чого це у вас садків нема? — знов запитався він.
— А де ж ми їх насадимо?..
— А он у тому краї, звідкіль я родом,— там багато садків.
— А ви ж звідкіля?
Марко сказав.
— Гм...— пробубонів дехто, а господар, помовчавши, спитавсь:
— А сюди ж ви як прибились?
— Та ось учителем у вашого пана,— хлопця вчу.
— А! — сказали чоловіки і змовкли. Озвалася жінка:
— То ж то я дивлюсь, що ви мені по знаку,— думаю собі: де це я бачила? Аж воно я вас у дворі панському бачила, як носила туди кури продавати. Коли це було? У середу? Ні,— в четвер...
Розмова знов увірвалась. Маркові зробилося зовсім ніяково. Він посидів ще трохи і не знаходив слів, бачачи, що люди поглядають на його скоса та дивуючись. Їх логляди, здавалось, казали: "Якого він ката сюди приплентавсь?"
Марко встав, попрощавсь і пішов далі. Трохи відійшовши, він почув за собою розмову:
— Що воно таке?
— Чуєш же: панський учитель.
— Чого ж він приходив?
— А хто його зна... Може, пан послав що випитать?.. Бач — про садки питавсь...
Далі вже Марко нічого не почув, бо далеко відійшов.
"Не вмію я говорити з народом! — думав він, ідучи вулицею.— Вони мов бояться мене чи гордують мною не розбереш. Треба частіше ходити на слободу, добре зазнайомитися хоч з кількома селянами — тоді, може, й розговоримось".
Пройшовши трохи далі, Марко побачив коло однієї хати купу людей. Люди стояли, сиділи та жваво про щось гомоніли. Чути було навіть якісь невиразні співи. Підійшовши ближче, Марко побачив, що люди пили горілку, сидячи на рундучку або на землі, а то й просто стоячи. Це був шинок. Новий закон не дозволяв пити горілку в шинку,— отож люди виходили з хати та й пили коло шинку, і цього їм ніхто не забороняв. Марко потім довідався, що про шановніших шинкових гостей, таких, як сільське начальство або крамарство, була в шинкаря окрема хата, де він приймав їх мовби своїх гостей і де можна було пити, скільки схочеш. Прості ж люди впивались надворі і впивались, як бачив Марко, добре. Найдивніше було Маркові те, що поруч із старими людьми сиділи й зовсім молоді і всі гуртом тягли горілочку. Гармонія й тут рипіла, але пісня була ще гірша за ту, що чув Марко від парубків та дівчат. Дехто похитуючись кудись ішов, дехто вже заорав носом і слухав чмелів. Один добродій перестрів Марка. Се був старенький уже дідок, низенький, сухенький. Він скинув шапку, низько вклонився Маркові і промовив:
— Здрастуйте, барин, ваше благородія!
Марко відмовив на здоровкання і хотів обминути п'яного, але той зупинив його, розпірчивши руки.
— Ваше благородія! — скрикнув він весело, але ледве вивертаючи язиком.— Гуляємо?.. Уся громада гуля! Обчество!.. Падлець, такий син Семен Олексійович, падлець: таки викрутив обчественну землю. За те погуляєм!.. Є!..
П'яний поточився і впав: Марко пішов швидше далі. Він зрозумів, що се була громадська гулянка, що Семен Олексійович видурив у мужиків за горілку громадську землю. В цьому селі була не одна громада, а аж три — тим-то гуляла тепер тільки та, що "пропила" землю, а інші мусли пити за свої гроші. Мабуть, такого добродія, що пив за свої гроші, Марко й стрів, трохи відійшовши від шинку. Чоловік, п'яний, як земля, сидів долі. Біля його стояла жінка і тягла його, кричачи:
— Уставай, проклятий! Уставай, іроде! П'янюго!
Чоловік силкувавсь устати, але не міг. А жінка все тягла його і все кричала плачущим та злим голосом:
— Падло п'яне! Усе попропивав!.. Одягтися ні в віщо! Їсти нічого! Нащо ти пшеницю одніс у шинк? Ажилєтка де твоя?
— П... пропив!.. Штурма Шимильов гуля! Бережись!..
П'яний простяг кулак і хотів скочити з долу, але впав зовсім і ту ж мить захріп.