— Правда, я сам знаю, який був щасливий, як не розуміючи вірив. Але потім прийшов час страшного аналізу і — дитячу віру вбито. Як я плакав, як уперше зрозумів, що не можу тепер знаходити оборону в вірі! Я шукав заспокоєння у всяких філософських і нефілософських теоріях і не знайшов. А потреба вірити була пекуча...
— Я не можу не вірити, що в мене є щось вище, ніж оце нужденне тіло! Не вірити, що після смерті я знов стрінуся з тобою на тому світі... Ні, я не можу!
— Але чого це в тебе такі сумні думки сьогодні?
— Не сумні, а радісні. Рада, що почуваю себе не шматком м'яса, а частиною всесвітнього духа. Я завсігди так дивлюсь на людину, але почувати себе такою можна не завсігди, і я щаслива, коли це буває.
І вони знову змовкають і йдуть тихо, а в їх коло ніг плеще море, високо над ними знімається скеля, заквітчана виноградом, а ще вище сяє сонце і безмежно простилається вічнеє, чистеє небо, говорячи їм про безмежні простори життя...
* * *
Вони на морі. Виїхали вдвох: ні він, ні вона не хочуть, щоб проміж ними був третій. Однорушно хвиля їм човен хитає. Марко держить весло в руках і дивиться на Катерину, що півлежить у хисткому човникові.
— Чого це хмари набігають? — питається вона.
І вони обоє дивляться на небо, де недавнечко сяло сонце. І тепер ще видко, як воно сяє, але його вже тьмарить, ще поки невелика хмара.
— Коли б дощу не було! — каже Марко і поверта човен до берега.
Але ж природа моторніша за його руки. Небо щохвилини насуплюється все дужче та дужче; осяйна морська блакить гасне й чорнішає все більше та більше. Вітер почина зриватися, човен почина хитати.
— Голубко, тобі не страшно? — питається Марко.
— З тобою? О, ні,— каже Катерина, і Марко дивиться їй у вічі і бачить, що їй справді не страшно. Він наляга з усієї сили на весло, і ось уже забілів перед ним побережній пісок. А хмара зовсім облягла небо, а вітер уже почина лютувати. Величезна хвиля підхопила човен і підкида його на своєму гребені. Але Марко добре пильнує весла, і Катерина бачить, як його дужі руки з напруженими жилами, здержують човен і за мить він переліта через хвилю і врізується в пісок.
Треба ще йти поки водою,— Марко бере на руки Катерину і несе її.
— Пусти, я піду! — каже Катерина, як він виходить на сухе.
Але він пригорта її дужче й дужче і не дума спускати додолу. Вітер розмаяв волосся у неї з голови, прихиленої до Маркової, і волосся обвило їм обом голови, звівши їх докупи.
— Пусти! — сміється Катерина.
— Не пустю! — шепоче Марко.— Я тебе донесу, моя пташко, додому.
І він затуля їй губи поцілунком і несе її швидко та легко додому. А на небі вже грюкоче грім, блискавіса роздира чорні хмари.
— О милий мій! Який ти... Страшний грюкіт громовий не дає Маркові почути Катеринині слова. Він ще дужче пригорта їд до себе і, не давши першим важким краплям дощу впасти на неї, уносить у хату. В хаті їм подають телеграму: Семен звінчався з Марусею, і вони вдвох радіють щастю своїх друзів.
* * *
Знов сяє сонце, знов вони вдвох коло моря. Хвиля за хвилею ласкаво плеще в берег. Ласкаво та гарно на душі. Але якась темна смужка пробігла по радісному Катерининому обличчю.
— Марку, і над оцим морем, таким чистим, таким гарним стогнали наші невільники, складаючи свої плачі? І отут лилася наша кров?
— Тут, моя голубко. Та й чи тут тільки? Де вона не лилася?
— Правда... І над пролитою кров'ю літає плач.
— А ми повинні дати своє життя, щоб замісто плачу запанувала радість.
— Еге,— каже Катерина. — Без надії на будущину хіба можна було б жити? Я вірю, і ніщо в мене не злама цієї віри, бо я бачу тебе і розумію, що такі, як ти... О, як би їх було більше!
— Таких, як я, багато було б, якби більше було таких муз, як ти.
Вона всміхаючись хитає головою.
— Яка я? Що я? Коли в мені є що добре, то хто ж мене зробив такою, як не ти, моє кохання, мій обновителю? Ти і тільки ти, і я не знаю, чим я можу тобі заплатити за твоє кохання і за те, що ти зо мною зробив.
— Ти вже мені заплатила, моя музо, заплатила тим, що зробила мене щасливим навіки своїм коханням. І плата ця більша, ніж...
— Годі, коханий, годі! Не кажи про це!
І їх серця зливаються в одному великому святому почуванні,— тим почуванням держиться все життя на землі, без його не було б нічого, чим живе душа людська, чим квітчається життя наше, бо в йому джерело поезії, і воно зветься коханням. І небо, і море, й земля поміж ними,— все, їм здавалось, на той час злилося в високую пісню, у гімн поетичний, і в йому співалось про одвічне й довічне святеє з'єднання двох серць закоханих, що в ту мить злилися докупи і стали одним...
* * *
— Мила моя, чого ти змарніла так? — питається Марко в Катерини. — Ти хвора.
Катерина лежить на канапі. Вона схудла ще дужче, очі в неї позападали, горять якимсь гарячковим огнем, на блідому, аж білому, обличчю нa обох щоках червоні плями. Еге, вона хвора і вже тепер не ховається з своєю хворобою.
— Еге, милий, я хвора, але не будемо про се говорити.
— Як-то не будемо говорити? — скрикує Марко, страшенно стурбований. Тільки тепер він поміча, як вона хвора. Сп'янілий з кохання, з веселощів та любощів, що ними Катерина повивала його за останні дні, він легко вірив її впевненням, що вона зовсім здорова. І тепер він скрикує:— Ти дуже хвора, треба лікаря!
По Катерининому обличчю пробіга вираз муки. Вона хоче щось сказати, але ту ж мить страшний кашель перепиня їй слова і примушує вхопитися за намучені груди. Довго вона кашля, і той кашель пройма всю душу Маркові. Страшна правда починає неначе виявлятися в його перед очима.
Викашлявшись, вона довго не може сказати й слова. Марко держить у своїх руках її худі похолоділі руки і не хоче вірити цій правді: ще вчора Катерина була весела, радісна, ходила, навіть бігала — зовсім здоровою здавалася; а сьогодні вона вже ледве може встати і лежить нерухомо.
— Коханий мій, не клич лікарів, бо це даремно, Я тобі все скажу, і ти мене зрозумієш. Сядь ближче до мене, дай мені свою руку! Марко слухається, сіда ближче і дає їй руку. Вона важко й швидко диха, груди високо здіймаються. Вона мовчить кілька хвилин, заплющивши очі, і нарешті каже: