— Дивіться, дівчатка! Ну що, коли то наяди? — вказала на імлу Фаніон.
— То буде нас більше!
— Бо Стробус і їх запросить до нашого гурту,— пожартувала Гелене.— Він знаний "женофіл"!
— Правда, бо, скажім для прикладу, що є в світі ліпшого за молоду дівчину?
— Ні, ні,— пищала Фаніон,— бабуся Неферт говорила, що осліпне той, хто побачить наяду.
Вона швидко вибрала зі свого кошика жменю пражених у меду мигдалі в і жбурнула їх у воду:
— Прийміть офіру, наяди прекрасні!
З берега булькнула в воду жаб'яча компанія. Та кучерява Меліта вже заводила:
Зачула спів я уночі...
Дівчата підхопили:
Дівочий тріумфальний спів...
Кому, кому? — спитала.
Ждемо ми тут своїх братів,
Я татка тут чекала.
А я принесла свій привіт
Дорожчому за цілий світ...
—Правда, Ізі ?—обняла Фаніон свою подругу.
Ізі мовчки хитнула головою, але стримала зітхання. Та вже Меліта котила густе, глибоке своє контральто, мов оксамит розгортала:
В гліциніях сама йдучи,
Цілунок чую уночі...
При заткнутих у пісок смолоскипах, обліплених метеликами й мушками, на невеличкому горбку, посеред вкритих білим рум'янком лук, лунав безжурний сміх і спів. Ломились тіні танцюристок, що танцювали "для себе".
Вечірка удалась. Це було свято молодості й радості життя.
А Ізі була сумна...
Згадала, що на цій луці була з Антіноєм. Між дівочими голосами озвалась ніби нота, яка нагадувала тембр його голосу. Тоді Ізі зривала рум'янок йому на вінок, а він сказав: "Ці зірочки впали на землю, щоб утворити нам на ній небо". Яке ж тоскне це небо сьогодні! Яке порожнє, хоч і галасливе!
Непомітно встала й відійшла в імлу: бути там самітною, якщо не з ним... Це ж востаннє побачить вона місця, що чули найсолодші слова її молодого кохання.
Ось тут, біля потічка, позабивали пастушата кілочки між квітами, прив'язували до них кіз, а самі грались, мов молоденькі фауни. Ізі захотілось пити. Тоді один з хлопчиків зручно надоїв молока й подав їй дерев’яну мисочку. А поки пила, так гарно грав на очеретяній сопілці, як справжній фаун. Вона передала миску Антіноєві:
— Цілую сліди твоїх уст,— шукав він те місце, відкіль Ізі пила.
— Чи й тобі так порожньо на світі, як твоєму ягняткові? —Схилилась над рум'янком, щоб зірвати й поворожити на пелюстках. Але не зірвала, лише погладила квіточку.
Стробус тим часом помітив, що Ізі довго не вертає.
— Знайди її, Фаніон!
Фаніон пострибала поміж кущиками. Кликала. Куди ж та Ізі зайшла? Фаніон побігла у другий бік. Побачила подругу й почала обережно підкрадатись, присідаючи за і пішки. Чого ж Ізі так притиснула руки до грудей? Вся потяглась уперед, ніби вдивляється у ніч, политу пітьмою... Здалеку додавала суму якась пташка своїм тихим голосом...
Раптом подих вітру заколихав імлу, пригладив, мов дотиком руки, рум'янки. Стрункі й гнучкі, вони знову випростались і зашепотіли своєрідним шелестом. Скільки сягало око — все вкрите ними.
Десь бренькнув звук... протяжний, тихий, ніжний... Птах? Чи десь обірвалась струна на далекій арфі?
Ізі ловить цей звук, приглушений, далекий, а він розходиться все далі й далі... мов коло на воді... І вмирає в блакитній імлі.
Ізі здається, що на її серце лягає рука, притискує його, і серце порожніє, бо нема вже в ньому найменшої крихти радості. Воно стає безрадісне, холодне, порожнє, і це назавжди. Про це не може бути найменшого сумніву. Жодна сила ніколи не розвіє цього суму.
Ізі не обличчя залили сльози. А крізь цю запону сліз заклубились імлисті образи... Хаос примар... неясних... різноманітних... Вони звиваються, мов клуби диму... Ось — августа... Біля неї — Вер. За мить Вер зникає... але очі Сабіни дивляться на Ізі, злющі й колючі, із зів'ялого обличчя августи... А під тим поглядом вже гойдається невеликий човник... До човна поспішає якась постать... Як би ж Ізі не впізнала її відразу? Це ж Антіной! На нього кидаються двоє... обмотують йому голову плащем... в'яжуть йому руки й ноги... і, розгойдавши, кидають у воду... Ізі чує, що вона вмирає, розпливається в блакитній імлі, в нестерпному болі...
Але на тому місці, де вперше поцілував її Антіной, стоїть він сам! Темні кучері спадають йому на чоло. Очей не видно. Вони заплющені. В руці тримає квітку лотоса,— і чує знов той звук, мов завмираючий голос розірваної струни... Одно лише незрозуміле слово: Беза... Бе-за... І все зникає в імлі...
Ізі з несамовитим криком кидається вперед і хапає повітря. її обнімають теплі руки Фаніон:
— Ізі! Ізі! Що тобі? Ізі!
— Там... там... бачиш? І Фаніон справді бачить тінь людини, що зникає в імлі...
Хвилину дивляться одна одній у божевільні від жаху очі і з шаленим криком, немов не своїх, а чужих голосів, мчать по луці до заграви смолоскипів. Вітер свистить їм у вухах, все поле біжить їм навпроти. Кривавою плямою росте заграва смолоскипів. .
Раптом, немов холодна, тверда рука хапає Ізі за туніку... друга вчепилась за шию... Вирвалась від першої... Але чує, довкола шиї огорнула її холодна гадюка... Ізі вхопила її і щосили жбурнула від себе...
Фаніон майже впала на Стробуса...
Божевільні з жаху очі дівчат, розірвана Ізіна туніка, закривавлена шия зірвали всіх з місця. Фаніон ледве здобула з себе:
— Пан! Пан! Ми бачили Пана!
Божевільний страх охопив відразу всіх дівчат. З криком, вищанням, збиваючи одна одну з ніг, метнулися, як птахи, підхоплені ураганом. Раби затримались на мить і кинулися за ними.
Стробус гукав вернутись. Але його голос тільки підганяв тікаючих у пітьмі. Філософ стояв самітно серед палаючих смолоскипів. Намагався опанувати себе. Кілька сухих листків зашелестіло. Стримався, щоб не оглянутись і почув ніби дотик. Раптом у тому шелесті немовби вчулися легенькі кроки, що обережно підкрадались. Мертва, порожня тиша наповнила Стробусові вуха. Прудко глянув назад...— не побачив нічого. І від цього стало ще моторошніше,
Виставив вперед руки і, мов клаптик папірусу, що його тягне розігрітий електрон-бурштин, панічний жах потяг його вперед. З прудкістю, з якою не бігав від дитячих літ, підстаркуватий філософ летів за дівчатами, як на перегонах. Плащ тримався одним кінцем на його плечі, пристебнутий фібулою. Другий кінець волочився. Раптом зачепився за пакіл, залишений козячими пастушатами, сіпнув... І Стробус важко впав...