Ізі несвідомо притулила диптихон до своїх грудей.
Почула впевнений, трохи гаркавий голос:
— Так що ж? Хіба я не казав? Ювелір Марк з Канопійської вулиці ніколи не помиляється. Тепер ти, красуне, не будеш відрікатись, що це — тобі?
— Так. Це мені,— взяла Ізі скриньку й хотіла віднести до покою.
— Одну хвилиночку, прекрасна мімо! По-перше, мусиш подивитися, що всередині, в скриньці. А може, там нічого нема? А по-друге, манісеньке посвідчення... для порядку.
Медальки не можна було розпізнати від тої, що її Ізі бачила вчора в Антіноя.
А Марк уже тримав перед нею золотий стилос із вправленим у нього лазуритом і диптихон у шабатурці з крокодилової шкури.
Ізі швидко підписалась.
— А тепер ще тільки один коротесенький звук,— знов переломився в попереку ювелір.— Якби твоє серденько колись забажало нової оздоби, згадай, красуне, тільки два слова: Марк, Канопійська, і більш нічого!
Ізі роздивлялась на подарунок. За хвилину до неї підійшла Афра. Ізі невільним відрухом хотіла було закрити скриньку. Але Афра щойно сказала їй свою "таємницю" і... не побачить медальки сьогодні, то побачить її завтра.
— Поглянь! — простягла шабатурку Афрі.
Християнка схилилась над медалькою.
— Це — те саме, що вона зауважила вчора. Сумніву нема.
— Тільки ми двоє маємо — у цілому світі — такі амулети: Антіной і я...
Афра пильно подивилась Ізі в очі.
— Як ти сказала, Ізі? Як ти назвала його?
— Антіной! Це ж наймення того августіана.
— Ти знаєш це напевно? І знаєш хто він?
Ізі на знак згоди лише притакнула головою.
— Таж ми всі молились за нього. Серед християн давно вже кружляла чутка, що майбутній цезар Антіной — потаємний християнин. І всі християни палко молились, щоб новий цезар швидше обняв владу. І ти будеш носити цю медальку, Ізі?
— До смерті! — захоплено відказала Ізі.
— А танці? Учти? Оргії?
— Вже з сьогоднішнього дня я не буду танцювати. Я ж поїду звідси. Швидко покину вас усіх, люба Афро. Поїду до Рима.
— І вже там охрестишся?
— Може. Не знаю...— відповіла дівчина, не розуміючи, власне, про що йде мова.
— Може, станеш дияконісою? Як моя Антонія?
— А це ліпше, як бути гетерою?
— Дитино моя!
***
Стробус, що довго не міг заснути під лохіаськими враженнями, прокинувся щойно тепер. Зрадів, побачивши Афру; мав їй сказати про переїзд до Рима. Може б, вона купила частки дому, що належаться йому та Ізі? Спочатку його неприємно здивувало, що Афра знає таємницю. Але довідався, що вона особисто вчора розмовляла з Антіноєм. То річ інша.
І сказав більше, як хотів.
— Чи смію замовчати такі події перед єпископом!— міркувала Афра. Швидко прибравшись, подалась на протилежний кінець Александрії, де проживав єпископ.
Він був людиною невтомної праці. На своє життя й на потреби вбогих, старих і немічних, яким щиро помагав, заробляв він тканням килимів. Мав майстерню, де працювали вкупі з ним ті, що хотіли навчитись цьому ремеслу. Афрі була добре знайома низенька хатина, де муркотіли агрегати під руками робітників. На вікнах — заслони з синього полотна. На стінах — полиці, зроблені єпископом, аакладені запасами вже фарбованої вовни. Стіл з фарбами, що готувались тут же таки. За запоною, в кутку,— ліжко, вкрите овечою шкурою. На ньому — кругла й плескувата, як корж,— подушка...
З відчинених дверей крізь бурмотіння човників та кросен Афра вчула голос єпископа:
— Не бездіяльного взорювання, постів та бичувань, а праці потрібно.
Афра захвилювалась: прийшла невчасно, саме коли єпископ картає когось з християн.
Вона побачила молоду дівчину, яка стояла перед єпископом, спустивши очі. Єпископ дав Афрі знак зачекати й говорив далі до дівчини:
— Коли ти справді вирішила відмовитись від особистого життя, щоб ліпше служити людям, не йди ховатися до печер. Не в пустиню тікай. Іди до хворих, до старих, безпомічних і безрадних, їм помагай, їм служи. Служи не за платню, не за гроші, а з любові до людини. Зі співчуття. З милосердя. Я тобі не раджу, але лише показую, що є інший шлях подвигу, любові й милосердя, як... шлях на арену, де розторощать тебе зуби хижаків на забаву глядачів. Я розкриваю тобі очі. Поміркуй.
Дівчина відійшла.
Тоді Афра, хвилюючись, почала розповідати:
— Сам був у нас! Особисто! Двічі! Як тебе, отче, бачила того, хто стане першим християнським цезарем! Може, ми перші з моєю донькою почули з його уст: "Мир вам!"
Єпископ не відривав погляду від уст Афри. Губи його тремтіли. Блакитні очі стали озерцями, в яких, однак, прозора повінь не переливалась на край. Усміхався щасливо дитячим усміхом. Слова не йшли з тремтячих уст.
Усміхались радісно, спинаючи руки від захоплення, й ткачі. Уява ткачів ткала сяючий килим вимріяного, щасливого життя без страху, переслідувань, цирків, арен зі звірями. А може... може, й... без рабства?
XI. ТІНЬ
До безсмертя він великими кроками йшов.
Віргілій
Казка тривала. Ізіне життя змінилось до непізнання.
Не ходила до школи. Не танцювала на бенкетах. Не варила Стробусові снідання й не носила до шевця його подертих сандалій. Хатні її обов'язки перейняли на себе нубійська невільниця та двоє рабів, що відповідали своїми головами за її безпеку.
Дещо, однак, не змінилося.
Як і раніше, її співи-імпровізації залітали з-під перголи в садок і аж на озеро.
Щоденно бачилася з Антіноєм. Тільки не він приходив до неї, а її в лектиці підносили на Лохіас або мчали туди баскі коні. На Лохіасі ж було досить тінистих садів, безлюдний берег моря, великі світлиці й затишні менші покої.
Єдиний невідступний свідок її безхмарного щастя був лише Аргус. Він виявляв до Ізі не меншу приязнь, як до "своїх" у палаці. Мастор служив їй за столом. Коли-не-коли бачила Скавра. Іноді вгляділа білий плащ Адріана, як цезар приїздив з якоїсь своєї подорожі. Майже не здибувала Аврелія.
"Пустиня", що її можна знайти скрізь, як запевняв Стробус, знайшлась і в повному людей Лохіасі.
Було їх тут тільки двоє. І думки обох скупчувались лише на власних особах. Весь інший світ зник, як сон.
Однак "світ" дбав про них. Зранку Стробус брав Ізі на науку, як колись своїх учнів в Цезареї. Тепер Ізі мусила знати багато речей, що раніше й думка про них не спадала в її безжурну голову.