Адріан стривожився. Ніколи ще за все своє життя не бачив, ані уявити собі не міг, щоб його "хлопчик", "мрійник", тихий і спокійний, впав у такий шал.
Але що пливли дальші скарги, цезареві очі відбивали більше й більше задоволення. Щоб приховати усміх, він нахилився до підлоги й почав збирати розкидані аркушики.
"Хай боги благословлять тебе, моє дівчатко,— думав радісно цезар.— Ти показала мені, що криється в цій "тихій воді". Хто так наказує імператорові, зуміє наказувати і з імператорського трону".
Антіной виговорився. Гнів його спадав. Але пекла його образа.
— Я для тебе зроблю все. Ти це знаєш,— почав лагідно Адріан.— Скажу кинути Мастора муренам, Аврелія ти, мабуть, дозволиш вигнати в Іберію. А тепер сядь, спробуємо поговорити спокійно.
Антіной метнув іскри:
— Мені здається, що й ти глузуєш з мене?
— А стривай-бо! Як я зроблю тебе принаймні консулом, тоді, може, пошлеш мене до Дакії. Але поки що цезар — я. Тож сядь, випий води і говори спокійно.
Адріан немов підслухав, що говорив перед хвилиною Аврелій Ізі, бо повторив те саме Антіноєві.
— Дійсно, я погарячився,— згодився Антіной.— Вибач мені... і я піду перепросити Аврелія...
— Визнати провину тяжче, як стримати гнів. Я звелю покликати сюди Аврелія.
— Ні... Ліпше я піду сам. Там Ізі! Вона стурбувалась, коли я зчинив той дурний бешкет.
Цезар засміявся й заплескав у долоні. Увійшов Скавр.
— Попроси прийти сюди патриція Аврелія, а його гостей попроси, хай трошки затримаються.
Коли раб вийшов, Адріан обняв юнака.
— Скажи ж мені, мій хлопчику, по правді: дуже вона тобі люба? І що ти гадаєш?
Антіной притулився до цезаря.
— Скажу цілком щиро: ліпшої дівчини я не зустрічав і... не зустріну. Не борони мені, щоб вона стала моєю дружиною.
— Гадаєш, що вона може бути августою? Римською імператрікс?
Антіной встиг тільки мовчки хитнути головою, коли до таблінуму вступив Аврелій.
— Вибач, приятелю, що я тебе потурбував. Тут Антіной потребує пильно з тобою поговорити,— сказав цезар і вийшов.
Мастор розшнуровував цезареві сандалії і розповідав про Антіноїв вибух. Адріан сміявся. Сміялись і раби.
— Нема дива,— озвався Скавр.— Йому вже ввижаються, щоправда, не червоні миші, що їх бачить по півночі патрицій Семпроиій, але шовкові метелики, що співають і мають зображення мертвої голови на спині.
— Як? — перепитав цезар, і його обличчя враз спохмурніло.
Скавр розповів слово за словом все, що знав. Був здивований, що така дурничка занепокоїла цезаря. А ще більше, що цезар звелів обшукати всі Лохіаські сади, щоб знайти того метелика, якого Адріан назвав: "Атропос".
Більше цезар не промовив ні слова ні до кого. Мастор вернувся навмисне, ніби поправити загнутий ріжок килима. Цезар сидів на ліжку, впершись руками в коліна.
Таж лише перед кількома днями найславніша александрійська віщунка, профантида, віщувала про смерть Антіноя. Пророчиця Скитської Діани в Немі, про помилки якої ніхто ніколи не чув, сказала цілком ясно, що смерть Антіноя прийде з його першим — і єдиним — коханням. І от лише заклепало в серце кохання, а вже стукає в двері й смерть!
Підніс голову. Вперся поглядом в освітлену місяцем стіну. Біле світло місяця повільно сунулось по прекрасній копії Апеллесового образу "Офірування Іфігенії".
— Як вимагають Парки, то й ти, дівчатко прехороше, що прийшло сюди як Іфігенія — прекрасна й безвинна,— муситимеш стати офірою богам. На Зевса! Я цього не хочу! Але Антіноєве життя дорожче тисяч дівчат! Афродіта ж завжди вимагає найдорожчого,— міркував Адріан.
Цезар ліг. Але не спав. Ще раз поглянув на образ. Місячна смуга посунулась до підлоги й упала на очі Аргусові. Несподівано пес підніс голову й протяжно завив...
Занепокоєний Мастор почув сумний Аргусів голос і тихо відтулив запону.
— Візьми пса, Масторе! — сухо звелів Адріан.
Мастор вийшов з Аргусом на терасу. В саду побачив Скавра.
— Чого виє пес? — спитав той.
-— Віщує біду. Цезар це чує також. Не спить.
Скавр стиснув п'ястуки:
— Ці кляті єгиптяни! Я знав, що вони його зурочать! Той Серапеум не минеться без біди! Це вони підкинули того метелика!
— А що ж то за метелик? Чому так враз зажурився "наш", коли почув про нього?
— Я винен, старий онагр! Але ж, як би я це знав, що зветься той метелик "Атропос"!
— Не розумію,— покрутив головою Скавр.
— Бо ти не грек і не римлянин. Існують три Парки... чув?
— Ні...
— Богині такі. Вони прядуть нитки людського життя. Дві прядуть, а третя, що зветься Атропос, та ріже нитку. Це смерть. Зрозумів?
Увійшли до палацу.
"Смерть... Кому?" — думав Мастор. А пес знову тихо заскавчав.
— Мовчи, друже! Це не врятує! — ніжно погладив пса Мастор.— Парки! Це ж наші Долі-Рожаниці!—розмотував у пам'яті імлисті, далекі згадки.— Тільки ж наші Долі, здається, не прядуть і не втинають, і лише матері бачать їхнє світло, що вони несуть біля колиски...І в нас — добрі, а третя лиха... А ходім-но, друже, до пекарки,— звернувся до пса.
Збудив кухаря й звелів миттю зварити молочної каші. Чекаючи, згадував широкі лани, срібну річку... і стару бабусю Авену, що виносила "Долям" за поріг хатини мисочку каші молочної, политої ситою з меду.
IX. РОДИННА РОЗМОВА
Не маю, цезаре, бажань я особливих
Тобі сподобатись. І не цікаво знати,
Чи грішник ти, чи... може, Бог?
Гай Валерій Катулл.
Туга й блискуча, мов чорний баклажан, муринка з віялом на високому, золоченому держалні уважно заслонювала світло бронзової лампи, щоб промінь її не вражав чутливих очей Сабіни. Світло падало лише на сувій і обличчя читачки.
Те обличчя з дрібними рисами, маленьке й ніжне, нагадувало пташину голівку й видавалося ще меншим від монументальної, як і в августи, зачіски. Воно навіть губилося в хмарі кучериків.
Сабіна неуважно слухала Катуллову епіталаму, подібну до сотки інших римських весільних пісень, що на всі способи повторювалися принаймні протягом шести століть.
Коли-не-коли августа кидала пестливе слово іхневмонові, а звірятко, призвичаєне до частого дотику своєї пані, спокійно спало на її колінах, огорнене своїм довгим пухнатим хвостом. Раптом мангуста звелась на своїх коротеньких ніжках, глянула на запону дверей, що висіла нерухомо, і, немов хтось кинув її, влетіла на стіл з туалетними причандалами Сабіни. Швидкий, нерозрахований скок звалив золотий флакон, а той, падаючи, перекинув пуделко з рум'янами. Все раптом задзвонило, мов дзвони, бо впало на велику срібну тацю, де стояла фризувальна лампа.