— Ну, скажім для прикладу, не тільки на неї. Але ж і Хризіс мала з того двійко гранатових зерняток. Твій же улюблений Арістофан не дурно сказав, що ваша сестра "три міни позичить, а дванадцять нарахує". Дурний Лізій позичав у Хризіс. .
— Кулешик на столі! —покликала Ізі.— Геленіон! Сідай з нами!
— Дякую, я вже снідала. Здивував ти мене, Стробусе. Справді, треба щось робити. До речі, ти згадав Арістофана. Він-бо ще каже: "То бараняче життя — жити й нічого не робити".
— А ти ще додай від себе: і не заробити,— всміхнувся філософ.
— Кулешик — як амброзія. Хоч би й самому цезареві. Кажуть, що він харчується, як ми, вбогі філософій: оливки, свиняче сало, куліш. Але Ізін — загарячий і просить ще трохи солі.
Ізі метнулась по сіль.
— Чуєш, малярко? — приглушив Стробус мову.— Кортить мене пхнути на слизьке того губатого фауна Лізія. Багато я наслухався від нього прикростей. Але то б пусте, коли б він не почав заглядати сюди та накидати оком на нашу цикаду. Отож поможи мені, щоб йому зі всього маєтку лишились тільки губи та бас. Тож пильнуй всього!
— Хіба ж мені треба казати двічі те саме? Ц,е ж тобі не твоя цезарейська школа. Лише скажи: де зійдемось? Чи ти будеш з Ізі у Евное?
— Хіба й ти підеш зустрічати августу на Колюмнадах? — здивувалась Ізі, повертаючи з сіллю.— От дивина: Геленіон — на розривки.
— Не на розривки, а нові орнаменти оглянути, що будуть на римлянах.
— І не самі орнаменти,— додав Стробус— Не шкода очей і для Адріана.
— Мені жаль, що я не можу. Треба у школу
— Все встигнеться. Таки ж не щодня трапляється побачити цезаря. Особливо такого, що буває раз на кілька століть,— озвався Стробус.
У брамі стояв Квакус, тримаючи на плечі коша, з якого висіла зелена кропива.
— Даремно трудився,— промовила Ізі, перебігаючи очима диптихон.— Я знаю це ще з учора. І за годину буду в школі.
— Отож і я казав. А він: ще й на словах, каже, нагадай. Ганяють людину. Отакі ключки, та ще й з рибою.
Стробус виразно глянув на Ізі Та зрозуміла.
— Зажди, Квакусе
Раб спустив на землю коша, потер намуляне рамено й почав гризти гарбузяне насіння
— Риба,— показав пучками на кіш — Доміна страх любить. Ласа. А що там діється на Колюмнадах! Уже й не просунутись, ні протиснутись! Мов ті мухи на патоку. А чого? Дістануть щось?
— Цікаво ж,— відмовив філософ.
Було жаль старого. Але встрявати в розмову з рабом не личило.
— Отож тільки й того, що цікаво. Наша доміна й собі — так пан аж ногами затупотів, як селезень. Дякую тобі красненько. Скажу — за годину-дві прийдеш.
***
Моє серце в тілі моєму не перебувало
й життя від смерті вже не відрізнялось
З єгипетської казки про Сінуте
Берлінський папірус.
Цезар Елій Адріан, що вже кілька день гостював в Александрії, цілковито полонив александрійців. На тлі святочної пишності, розваг і загальної заклопотаності цезарева постать, повна шляхетної простоти й досконалої стриманості, вимальовувалась ще виразніше й принаджувала населення. Неначе цезар напустив таємних чарів. Все в ньому подобалось захопленим громадянам: і його обличчя, і те, що не був голений, як усі римляни, а мав бороду. І що замість імператорської пурпури мав на собі звичайний білий, "філософський", плащ. І те, що ходив між люди без охорони й цікавився всіми дрібницями міського життя. Всі були вдоволені.
Жерці були вдячні за пошану до всіх — без винятку — святинь і релігій. Жіноцтво шаліло з радості від збільшення жіночих прав. Народ і військо захоплювались, що Елій володіє зброєю ліпше за Траяна, свого попередника, знаменитого вояка. Представники мистецтва і вчені раділи, що Адріан справді був філософом, всебічним житцем, з кожним говорив його мовою, бо знав тих мов багато.
Забулося, що він походив з "чужої" Іберії і для єгипетської Александрії "в дійсності" є лише... "римським тираном".
Про Адріана було повно всяких анекдотів і дотепів. Було відомо, що він не має жодних стосунків зі старшою аж на десять років Сабіною — августою, що її мусив взяти за дружину з мотивів політичних. Відомо було, що вона зла, як іхневмон. І відповідно до тієї приязні, яку виявляли до Адріана, ще й не бачивши її, виявляли до неї ненависть.
І коли рівняли Адріана ради честі з героєм Траяном, то про Сабіну можна було почути:
"І чого, власне, пишається? Що родичка звичайного вояка, Траяна?"
"Має краплину вояцької крові, а вже велить на всіх своїх статуях вирізувати: Venus victrix— Венера переможна".
"В касарнях їй жити, а не в палацах".
"Та, кажуть, що боязка. Тільки між вояками й не боїться".
І александрійці, про яких римляни справедливо говорили, що "їх задушить мовчання" і що вони "повмирають без дотепів", всіми способами "гострили язики" на адресу августи, на яку, однак, подивитися зійшлося все місто на центральні вулиці Колюмнади, що хрестом пересікали всю прекрасно розплановану Александрію. Квіткарка Евное вже зачиняла цілком спустошену свою крамничку, що була саме на розі перехрестя, вікнами на обидві колонади. Звиваючи полотняну заслону, що захищала її ароматичний крам від палаючого сонця, щаслива заробітком, вона весело розмовляла зі Стробусом та з Ізі, яка приводила до порядку порожні кошики й коші.
— Нема. Нема ані пелюсточка. Все продано,— замість привітання гукала квіткарка двом молодим патриціям, що протискувались крізь юрбу до її крамнички.
— Як нема? І не сором тобі казати таку неправду у вічі? — загоготав голосним басом присадкуватий, плечистий ефеб із товстими губами, одягнений у розкішний, золотими пальметами вишитий хітон, оздоблений золотою фібулою.
— Ми ж бачимо дві чудові троянди.
— Де? — шукала очима Евное.
— Таж ось: ти і твоя приятелька. Нам інших не треба.
В тій хвилині в крамницю ввійшла Гелене.
— А ось ще одна! Розквітла троянда!
Гелене була задоволена, весела й пашіла повними рум'янц ями.
— Здається, шляхетні пани не помітили ще й старого будяка,— буркнув Стробус і заступив Ізі, на яку розставив руки губатий ефеб.
Другий гульвіса зробив рух до Гелене.
— Лізіє! Лиши!—озвалась Евное.— Той пуп'янок не для тебе, задорогий.
І засміялась ущипливо, натякнувши на його скрутне становище.
— Лізій ще має досить, щоб купити вас усіх! — І він підкинув на руці плетений гаманець.