— Чому дідусь так грає перед намальованими овечками?— питається малий Антіной.
— Бо цієї ночі народився нам світлий агнець.
Антіной це зрозумів по-своєму й побіг з колиби до кошари. Цілував головки білих ягнят, шукаючи між ними того світлого. Приніс з лук цілий сніп квіток, щоб дати тому, якого "десь сховав" дідусь Клеофас.
— Дідусю! Де ти його сховав, того світлого?
— В серці, дитино! В серці.
— А як же квітки? Куди я покладу їх йому?
— Май їх також у серці — для нього.
Любий Клеофасе! Тільки тепер я зрозумів, що тн говорим малій дитині. Дитячі згадки! А на них хвилею нагорнувся вірш Катулла: "Покинь, Катулле, бітинські простори!.." Витяг з-під туніки медальку, що її, не скидаючи, носила на собі його покійна мати.
— Хай він назавжди лишиться з тобою й захистить тебе від зла.— Були це останні слова його неньки, коли вона одягла на шию Антіноєві ланцюжок з цією медалькою: з одного боку — агнець, з другого — дві грецькі літери: альфа й омега.
Раптом виникла нова згадка: чому Ізі завжди так уважно дивиться на цю медальку? Невже й вона, як його мати, християнка?
На платані проти вікна крикнув якийсь нічний птах: немов кинув кілька срібних кульок до дзвінкої посудини.
Антіной вихилився з вікна. Нічна свіжість обмила обличчя юнака. Місяць стояв півколом в осередку неба й наповнював сяйвом світ, мов наливав у темно-блакитну чару сріблястої прохолодженої води. Але це не світло, а лише світляна тінь.
Зір нема. Вони розтопились у сяйві місяця. Ледве-ледве за легкою пеленою синяви помітне тремтіння тих світляних тіней, що ними видаються у цій повені сяйва зорі... Знав назви тих зір, їхні впливи на долю смертних. Он і його дві тьмяності: Сатурн і Венера.
Знаменита пророчиця в храмі Скитської Діани в Немі сказала, що Сатурн ворожить йому смуток. Той смуток, "мов світляна пара, що довкола тієї зорі, скрізь і завжди обгортатиме його душу".
Це правда, скрізь і завжди його серце наповнює тихий сум.
Венера ж обдарує його красою.
А сполучення цих зірок віщує, що прийдуть до нього заразом і кохання, і смерть.
Кохання...
Чи не прийшло воно? Невже ж це воно? Цикада з Мареотіса?
А смерть?
Таж вона ще більша неминучість, як кохання! "Аби тільки не прийшла передчасно",— згадав сказані за вечерею слова Аврелія. Але як окреслити те "передчасно", коли ми не знаємо, доки й нащо мусимо жити?
І потім — Танатос такий же прекрасний, крилатий, заквітчаний й усміхнений, як і Ерос!
Ні, мабуть, і кохання, і смерть мусять приходити несподівано.
"Щоб кохати, слід бути подібним до богів..." Який поет сказав ці слова? Антіной усміхався ясно й радісно. Не поет і не філософ. А та дівчинка і гістріонка... Ізі.
Здається: вся вона тягнеться до нього... А тим часом утікає... Така проста, правдива, природна, і разом — така загадкова!.. Близька й далека, дика й шляхетна. І Антіной її, власне, не знає... Бо ніби її й... не розуміє, власне, чим вона є.
— Завтра зранку піду до неї. І завтра говоритиму з нею, як ще досі не говорив ні з ким.
І потонув у радісній надії.
Раптом холодок війнув по спині. Зашкварчала лампа, догоряла в ній олива. Хотів долити вина, щоб не кликати рабів — час-бо вже пізній, час рабам спати. Взявся за запону на вікні, щоб затягти її, бо з моря тягло вогкістю, що заносить невидимі зародки фебри.
В цій хвилині щось ніжне, як рука примари, діткнулось Антіноєвого чола і впало м'яко на підлогу. Там тихо шелестіло, тріпоталось і тихенько гуло, немов далеко глухо бриніла струна.
Антіной взяв зі столу майже вже осліплу лампу й, схилившись, роздивлявся. На підлозі бився крильцями метелик, лежачи догори черевцем. Дуже великий, немов зроблений зі смугастого сірого оксамиту. Чи тому, що був такий непомірно великий, чи справді мав голос, але він бринів. Антіной обережно взяв його в руку, щоб випустити, і сахнувся. Ледве втримав лампу. На спинці метелика був ясно вимальований білий голий людський череп... Швидким рухом юнак тріпнув рукою і відкинув зловісну тварину.
Все захвилювалось в душі Антіноя.
Жива істота чи тільки привид? Чи ж би враз, як відчув у серці перший заблиск кохання, смерть посилала вже свого посланця? Невже оракул сказав правду, що кохання і смерть прийдуть заразом?
Тремтячою рукою щосили смикнув запону.
***
Ерос — посередник між світом земним
і його причиною та метою.
Платон
Антіной прокинувся так радісно, як колись бувало в Бітинії. Снилося йому, що він стоїть на березі моря, рожевого, як пелюстки троянд. А на тих рожевих хвилях гойдається не човен, а місяць-молодик. На місяці-човні —-окрилений, заквітчаний Бог з ласкавим усміхом протягає Антіноеві руку, а другою показує у далечінь.
— Там, на межах світу, є золотосяйна брама. Вона відчиняється тільки для тих, кого перевезу я. За брамою — радість, що ніколи не гасне, квіти, що ніколи не в'януть, сонце, що ніколи не заходить.
— Але ж ти не Харон. Чей же Харон перевозить душі?
Бог сміється:
— Юначе! Старий же Харон давно вже помер! А з ним і страх смерті.
І поцілував Антіноя в уста.
Перша думка Антіноєва була: "Швидше до Ізі!"
Не кличучи рабів, підвівся й пішов оглянути свій таблінум. Оглянув стіл, розкидані папіруси, подивився під вікном. Не знайшов нічого, що нагадувало б про того дивовижного метелика. Коли ж після купання його масирували, спитав у рабів, як зветься такий метелик: великий, як пташка, та ще має на спині образ смерті? Ніхто такого метелика не тільки ніколи не бачив, але й не чув про нього.
Спитав у Скавра, що приніс йому снідання.
Старий Скавр був при Антіноєві з дня його народження і так само, як Мастор, почував себе своїм у цезарській родині. Тому відразу взяв юнака на жарт:
— Буває. Чого часом людина не побачить? Он у сенатора Семпронія по півночі бігають по стінах червоні миші. Нагнали йому до таблінуму цілу когорту котів. Так що ж ти собі гадаєш? Семпроній мишей бачить, а коти сплять, аж хропуть. От воно що.
— Що ж то було?
— А я знаю? Старі люди кажуть, що тварина бачить тільки те, що є в дійсності.
Та Антіной швидко забув про того дивовижного метелика. Свіжий і веселий, як мало коли, вийшов на терасу, де зачув Масторові слова до Аврелія: