Раб гикнув знову.
— Але він діє мені на нерви! Може б, ти... подарував його Сабіні? А біля дверей посадив пса. Як роблю я,— порадив Антістос.
— Слухняність — чеснота жерців,— знову передражнив Татіан.— Виконаю твоє бажання. Ага, хотів тобі сказати, що пророк — милий дідусь, і мені дуже сподобався. Гадаю, що такий мудрий чоловік зрозуміє ліпше за Пріска вигоду мовчання, коли... пошився...
— В легати,— підкинув Антістос.— А подарунки йому послано?
— Вдвічі більші проти первісного наказу цезаря. Хай знає, що ми вміємо дотримувати обіцянки.
Випили по чарі.
За дверима знову, ніби впав зі скелі, гикнув придверник. Татіан встав, відчинив двері і зробив знак.
За хвилинку перед приятелями став інший слуга.
— Вина! І заміни придверника.
— З пророком чудово,— почав Антістос,— з Пріском також буде добре. А от не йде мені з думки Сабіна... Мовчати — чеснота не для неї.
— Але! Що з того? Стара, розмальована лялька. "А лялька, зрештою, розбивається",— згадав Татіан Сабінині слова.
— Це непогана думка,— згодився Антістос.
— Не моя, а її.
— Авторство не важне. Я чогось згадав про подорож Агріппіни. Цікаво було б побачити таку галеру. Кажуть, гарна була.
— Агріппіна? Ще б пак, коли навіть Нерон здивувався, побачивши її мертву.
— Ні, я не про Агріппіну, а про галеру.Чи ти бачив ту, що її готують для подорожі цезаря до Тебів?
— Ні.
— Варто подивитись. Ми ж на ній також попливемо.
—Добре. Від моря, певно, віє прохолодою, а тут немов трохи парно.
За хвилю раби готували приятелям одяг й лектику для прогулянки.
V. ЦЕСАРКИ
О Еросе, прекрасний Еросе!
Ти довго панував ще перед тим,
Як було створено цей світ.
Помпейська епіталама
Був день відпочинку.
Але Ізіні цесарки з досвіта працювали, як найняті: безперестанку хитали розмальованими голівками, то збігались докупи, то розкочувались по обійстю, дрібно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябіло Мареотійське озеро. Здавалося, не буде кінця запальним змаганням птиць, що творили гамір, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.
Не лише в Ізіному домику, а й у сусідів, переважно людей тяжкої праці, попрокидались раніше, ніж мали в святочний день. Але не гнівались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять років не бачила Александрія? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрів там Афру, яка набирала воду.
— От, завела наша цикада цокотух. Усіх цикад заглушать! — усміхнувся філософ до Афри.
— Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вміє,— лагідно відповіла вона, добре знаючи, що Стробус і сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізіного табунця.
— Чи не на дощ розговорились? Не дали тобі виспатись.
— Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.
Він похапцем умився, нашвидку з'їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.
— І тебе звели на ноги цесарки? —привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.
— Може, на громовицю,— озвалась Гелене.— От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.
— Можливо: вітер же "з Рима",— відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи.— Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.
— На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь по дорозі до Состена.
— Не бійся,— усміхнувся філософ,— сам пам'ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.
Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:
— Скажи, дитино, Стробусові: "на щастя".
Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам'яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.
Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.
Але Ізі мовчала надто довго.
— Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?
— Я думаю, Геленіон... думаю, думаю... І нічого не можу вигадати..
— Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти — не цикада, а смутний кипарис.
— Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі...посеред нього стояла одинока статуя бога... А я ніби танцювала... потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні... коли Псіхе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму... Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка...
Гелене похитала головою:
— Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.
— Воно ж мені й болить,— взялась руками за груди Ізі.— Але що маю чинити?
— Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів...
— Знаю... Розумію... Але ж мене сьогодні ніщо не тішить... Хоч... якби ти тільки чула ті оплески... овації...
— То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.
Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.
— Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала часу тобі розповісти про його перший чин. Батилові переказали, що я у Доріс злякалась, збила музику... Зробила осудовисько школі...Як він мене лаяв! Гірш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарешті не втерпіла й сказала: таж саме за ту "Дафне" я й дістала від Хризіс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпів. Змішався й нарешті лагідно сказав: "Все може статися. Трапляється й старому мімові злякатись. Але ж — не розгубитись! А тоді — танцюй що схочеш. Бо дурні не розуміють, а розумні не здивуються".