Сон тіні

Страница 10 из 41

Королева Наталена

Татіан із вояками повільно обійшов цілу залу, мацаючи рукою стіни. Не було жодного вікна, лише малий отвір у стелі,— очевидно, для провітрювання.

— Мусимо, найдостойніший, турбувати тебе ще. Вибач. Але покажи, де стоятимеш ти, а де має бути під час пророкування август?

Діодор мовчки став праворуч вівтаря і показав місце навпроти:

— Там має стояти ясний цезар.

Татіан став на те місце й глянув на жерця. Крізь напівпрозору завісу запашного диму Діодорова постать закреслювалась тьмяною, мов крізь серпанок.

— В цій залі нема інших дверей?

— Нема, як нема їх і в коридорах.

— Дякую, найдостойніший. Здається, цього нам вистачить цілком. Тепер, з ласки твоєї, вернемось до твого покою. Я маю сказати тобі ще кілька слів. А варта огляне хідники та вхід.

— Робіть, як визнаєте за краще.

— Золоті слова,— промовив Татіан, і всі троє, як на команду, чемно всміхнулись. Жрець усміхнувся також.

Пророк запросив Татіана сісти, поки той говорив своїм супутникам:

— Огляньте круговий хідник. Але шануйте тишу святині. Взагалі робіть, як визнаєте за краще.

Вояки вийшли, а Татіан з пошаною запитав жерця:

— Не зволь гніватись, найдостойніший, маєш ти ключа від цієї кімнати? І чи ти тільки його маєш? Чи, може, маєш кілька їх? То довір їх нам на час, поки відбуватиметься пророцтво.

Діодор взяв зі столу маленьку алебастрову скриньку. Витяг відтіль три ключі.

— Два, ці більші, це від цієї робітні. Інших не має ніхто. А цей менший...— подаючи ключа, затримався на мить,— цей менший відчиняє всі двері святині.— Татіан прийняв ключі. Мабуть, жерцева схвильованість передалась і Татіанові, бо ж його рука трохи затремтіла, коли він брав менший ключик.

— Ще маєш додати щось мені, легате?—спитав Діодор.— Вибач, коли неправильно титулую. Я не визнаюся добре на військовій одежі й відзнаках. Тільки догадуюсь: з такими важливими дорученнями не приходять люди малого рангу.

Татіан, усміхнувшись, хитнув головою: збагнув, що сказаний голосно Антістосом у залі без дверей титул уже і дійшов до пророкового вуха.

— Від тебе мало що скриється, святий пророче.

— Ти хотів сказати...

— Зараз. Я мушу говорити при свідках про все, що тут робиться.

На хвилину виникла мовчанка:

— Ти повідомлений, святий пророче, про точну хвилину приходу імператора? — заповнював мовчанку Татіан.

— Видима річ,— глянув пророк на клепсидру.-—О, ще досить часу. Цезар, мабуть, щойно встає зі сну.

— Так, так,— погоджуючись, хитнув головою гість і знов замовк.

Діодор встав, відсунув на стіні різьблений образок Серапіса й із схованки дістав невеличку алебастрову амфору та золоті чари. Поставив перед Татіаном одну з них і наточив у неї ароматичного темно-золотистого вина.

— Щоб не було нудно чекати у старечому товаристві. Спробуй питво, що підкріплює наші сили в святині.

Татіан підніс чару вгору:

— Хай боги благословлять твої й наші вчинки! — промовив Татіан, схиляючи голову.

— Хай так буде сьогодні й вічно,— урочисто відповів пророк.

Гість хвилинку подивився на вино, але не квапився притулити чару до зціплених уст.

До покою саме вступили вояки. Татіан передав Антістосові ключі і хитнув головою.

Антістос негайно підійшов до дверей і замкнув їх.

Пріск голосно зiтхнув і потягся з полегшенням. Не питаючи дозволу у господаря, важко сів у фотель.

Антістос витяг з-за пасу саквичку-гаманець, заховав ключі й поклав руку на держално меча.

Пророк вибачливо дивився на ці "прояви вояцького виховання". Але перед ним вже стояв Татіан і спокійним голосом, так само, як і раніше, з пошаною говорив:

— Тепер вислухай мене. Тільки дуже прошу: без хвилювання і зайвого неспокою, бо це не личило б такій достойній особі, як ти.

І, відрубуючи слова, закінчив:

— На цей раз із цезарем говоритиму я, а не ти.

— Тобто... як? — ще нічого не розуміючи, але вже з почуттям тривоги промовив Діодор.

Хотів підвестися з фотеля.

— Сиди, сиди, пророче. Я тобі все висвітлю, до подробиць: час же ще є,— показав на воду в клепсидрі.

— Не дуже це чемно, ми знаємо, однак нам здається, після докладного знайомства з тобою, що ти хоч і вельми святий пророк, але ж твої пророцтва... так скажемо, трохи запізнюються.

У жерця обличчя зблідло на крейду, брови стислись. Чорні, мов вугіль, очі аж засвітились. За все своє життя він ще ніколи не чув такої мови... Глянув в один бік, у другий: вояки стояли щільно біля нього при кожній руці.

— Спокійно, спокійно, святий пророче,-— промовив Антістос.

— На суперечки в нас нема часу,— додав Татіан.

— Та не свердли мене своїми очима. Скажи хоч щось. Бо я вже буду кричати зі страху,— озвався з робленим жахом Пріск.

— Але...— видобув із своєї горлянки Діодор.

— Ну, не бійся. Ми тобі рішуче нічого злого не зробимо,— діловитим тоном почав Татіан.

— Якщо сам не даси до того приводу,— додав Пріск.

— Тихо, центуріоне! — стримав його Антістос— Шануй пророка.

— Але ж це... насильство, блюзнірство. Нечуване зухвальство,— промовив нарешті Діодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще більше стала подібною до голови олімпійського Зевса.

— Ну, сам бачиш,— співчутливо сказав Антістос, шукаючи чогось поміж речами на пророковому столі.

— Чом же ти цього не "передбачав", пророче? Це ж, так би мовити, твоє ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такій важливій хвилині, ми мусили прийти тобі на поміч. Ага, ось воно! — сказав він іншим голосом, ставлячи на край столу срібне, середнього розміру, добре шліфоване люстро.

— Пророцтва... не тільки, пророче, треба передбачати... сиди, сиди!.. їх ще треба й переводити в життя,— продовжував заспокоювати Діодора Пріск, що розкладав на столі, замість відсунених папірусів, глиняні коробочки з фарбами, яких уживали актори-міми.

— А як ти міг би це зробити, сидячи в такій добрій і певній схованці?

— Але що ви робите? Що ви робите? —тільки й міг видобути з себе Діодор.

— Таж сказано: рятуємо тебе з біди,— відповів Татіан, що сидів перед люстром, як у себе вдома.

— А тепер, святий мужу, сиди спокійно й дивись на мене... та не так трагічно

— Ну, ну! — додав Пріск.— На це ж ти напевне не потребуватимеш нашої помочі?

Пророк угруз у фотель і, не моргаючи, дивився на Татіана, як він зручно одяг сиву перуку й примірював довгу кучеряву білу бороду, одночасно ласкаво говорячи до жерця: