Ви, певно, переплутали адресу.
Редер ступив один крок наперед, він був набагато нижчий від Зауера. Тепер він бачив у дзеркалі ліву половину обличчя архітектора. Він намагався розглядіти його крізь піну, але бачив тільки худу шию й випнуте підборіддя.
Зауер подумав: "Як пильно він дивиться на мене! Але я йому не дам розглянути моє обличчя. Нехай собі дивиться.
Як вони натрапили на мій слід? Виходить, щось підозрівають… Виходить, за мною стежать… А це щуреня щось винюхує!" І Зауер сказав:
– Очевидно, ваш приятель дав вам неправильну адресу. Я дуже поспішаю. Прошу, не затримуйте мене більше! Гайді!
Пауль здригнувся. Він не помітив, що їх було троє. Біля дверей стояла дівчинка, покусуючи тоненький золотий ланцюжок; вона, мабуть, весь час стежила за Редером.
– Покажи йому, як вийти!
Йдучи за дівчинкою, Редер думав: "Стерво! Він чудово все зрозумів. Не хоче ризикувати, можливо, через оцю шмаркачку. А хіба в мене немає дітей?"
Коли Редер зачинив за собою двері, Зауер миттю витер обличчя, саме так, як і думав Редер. Він підскочив до вікна спальні, дуже схвильований, і поквапливо підняв штору. Він побачив, як Редер переходив вулицю. "Чи правильно я поводився? Що він скаже про мене? Спокійно! Я, певно, не єдиний. Вони, мабуть, сьогодні перевіряють йе один десяток підозрілих людей. А який безглуздий привід! Скористатися з цієї втечі! А втім, привід не такий уже й безглуздий. Щось навело їх на думку, що я раніше був зв'язаний з Гайслером. Чи, може, вони всіх питають про одне й те саме?"
Раптом у нього мороз пішов поза спиною. А що, як це правда, а не витівка гестапо? Що, як цього чоловіка справді прислав Георг? Що, як він не продажний агент? А, дурниці! Коли Георг Гайслер справді ховається у рідному місті, він знайде інший спосіб зв'язатися з ним, Зауером.
Цей кумедний чоловічок просто щось винюхував. Незграбно і невміло! Зауер перевів подих і знову підійшов до дзеркала, щоб зачесатися. Його обличчя зблідло, як бліднуть смагляві обличчя – їх шкіра наче в'яне. З дзеркала на нього дивилися світло-сірі очі, вони зазирали в його душу глибше, ніж могли зазирнути чужі очі. "Як душно!
Це кляте вікно завжди заліплене!" Він ще раз швидко намилив обличчя. "В усякому разі, вони недурно прислали до мене оцю нишпорку. Невже треба тікати? Але якщо я втечу, я наражу на небезпеку інших".
Він знову почав голитись, але тепер уже його руки тремтіли. Зауер одразу ж порізався і вилаявся. "Ах, я ще встигну зайти до перукаря. Вирок трибуналу –і капут, через два дні після арешту. Не треба побиватися так, люба. Уяви собі, люба, що я загинув під час повітряної катастрофи".
Він зав'язав краватку. Здоровий, худорлявий, статечний чоловік років під сорок. Він відігнав від себе похмурі думки. "Ще минулого тижня я сказав Германові: "Ці добродії швидше втратять роботу, ніж ми. Я ще збудую хороші шляхи вздовж і впоперек нової республіки".
Зауер знову підійшов до вікна у спальні і глянув на безлюдну вулицю, якою щойно пройшов низенький чоловічок. Зауера почало морозити. "Він зовсім нб був схожий на шпика. У нього й манери зовсім не такі, та й голос лунав щиро. Як інакше міг би Георг зв'язатися зі мною? Так, це він послав до мене цього чоловіка".
Тепер Зауер був майже переконаний в цьому. Але що ж він мав робити? У незнайомого це було ніяких доказів.
Навіть коли він хоч трошечки сумнівався, він мусив відіслати цього чоловіка. Він сказав собі: "Я ні в чому не винен".
Для Георга він зробив би все, що міг. Він не тільки хотів, як дехто, бути таким, але й був таким. Де, у яких чотирьох стінах чекає Георг на відповідь? "Зрозумій мене, Георге. Я не мав права діяти наосліп".
Потім він знову подумав: "І все ж таки це міг бути й шпик. Назва човна? Вони вже давно могли дізнатися про неї. Але це ще не значить, що їм відоме моє прізвище. Георг, напевне, нікого не виказав".
У двері постукали.
– Пане Зауере, кава на столі.
– Що?
– Кава на столі.
Зауер знизав плечима й швидко надів піджак, до якого були прикріплені свастика й залізний хрест першого ступеня. Він оглянувся, наче чогось шукав. Бувають хвилини, коли знайома кімната і вишукана обстава перетворюються на звалище нікому не потрібного мотлоху. Зауер з огидою узяв свій портфель.
Коли двері грюкнули вдруге, пані Зауер, що сиділа з дівчинкою за столом, спитала:
– Хто це?
– Мабуть, пан Зауер, – сказала служниця, наливаючи в чашки каву.
– Не може бути, – сказала пані Зауер.
І все-таки це був він! "Ні, цього не може бути! – по думала жінка. – Не випивши кави, не попрощавшись?"
Вона опанувала себе. Дівчинка мовчки подивилася на матір і нічого не сказала. Вона одразу відчула, яким крижаним холодом повіяло від веснянкуватого чоловічка.
Редер стрибнув у трамвай і встиг вчасно пройти через контрольну будку. Він без упину лаяв Зауера. Він лаяв його і подумки, і півголосом, аж поки не обпік собі руки.
Цього вже давно з ним не бувало.
– Іди мерщій до санітара, – порадив йому Фідлер. – А то тобі нічого не заплатять, якщо тобі стане гірше. Я тим часом попрацюю за тебе.
– Замовкни! – сказав Редер.
Фідлер вражено подивився на нього крізь захисні окуляри.
До них обернувся Меллер:
– Гей, ви!
Редер, закусивши губи від болю, продовжував працювати. "Чого цей негідник кричить на них? І як він тільки примудрився стати майстром? Адже він на десять років молодший за мене". "Трохи швидше постарів", – сказав Георг. "А він тепер чекає на мене вдома, чекає й чекає. Хоч би Лізель спекла бабку. Хоч би не забула", – подумав Пауль. Міцна стуливши губи й пильно поглядаючи на стрілку індикатора, він заливав рідкий метал у труби.
Коли Фідлер подав йому сигнал, що труби вже заповнилися, він відкрив їх, швидко піднявши ліву ногу – зовсім не потрібний рух, який, проте, виробився у нього вже давно. Серед усіх цих напівголих, дужих, рослих чоловіків Пауль здавався маленьким, працьовитим гномом невиразного віку. Всі його любили, він частенько кепкував з товаришів і не ображався, коли вони жартували з нього. "Двадцять років я розважав вас, – сердито подумав Редер, – а тепер шукайте собі іншого жартівника. Я збожеволію, якщо не вип'ю чого-небудь. Невже тільки десята година?" Раптом до нього підійшов Бойтлер, спритно помазав рану маззю і перев'язав шматком марлі.