– Ви до кого приходили?
– До Шенків, – сказав Редер. – Мене послала сестра.
Шенки винні їй за тканину на сукню.
Жінка з горішнього майданчика спускалася вниз із помийницею в руках. Вона сказала двірничці:
– Він приходив до Шенків.
Двірничка окинула Редера поглядом від голови до ніг.
Уже виходячи з під'їзду, Пауль чув, як вона крикнула комусь у своїй квартирі:
– Тут хтось приходив до Шенків.
Редер вийшов на вулицю. Витер обличчя рукавом.
Ніколи ще люди не дивилися на нього так дивно. Який диявол підказав Георгові думку послати його до Шенка?
Невже він не знав, що Шенк у Вестгофені? "Пошли під три чорти цього Георга, – радив йому тихий внутрішній голосок, – тобі буде легше. Пошли його під три чорти, він тебе занапастить". "Але ж Георг не знав, – подумав Редер, – то не його провина". Посвистуючи, він простував далі. Вийшов на Мецгергасе. Його обличчя повеселішало. Він зайшов у відчинені ворота. У великому дворі, оточеному з усіх боків високими будинками, містився гараж транспортної контори, що належала його тітці Катаріні. Тітка стояла посеред двору і лаялася з шоферами.
Пауль чув від родичів, що до заміжжя Катаріна була зовсім іншою. Одружившись з власником контори Граббером, страшним п'яницею, Катаріна теж почала пити, стала брутальна і похмура. У родині Редерів розповідали й іншу історію – про дитину, яку тітка Катаріна несподівано народила під час війни, через одинадцять місяців після останньої відпустки чоловіка. Всіх страшенно цікавило, що робитиме Граббер, коли, нарешті, знову приїде у відпустку. Але він більше не приїхав, бо загинув. Дитина, мабуть, теж довго не прожила, бо Пауль її ніколи не бачив.
Редера завжди вабила до тітки якась незбагненна цікавість. Він любив життя і з цікавістю дивився на її велике сердите обличчя, на якому життя лишило тяжкі й глибокі сліди. На якийсь мент він забув і про Георга, і про себе самого і слухав, посміхаючись, як жінка лаялася такими словами, Котрих навіть він ніколи не чув. "Не хотів би я в неї працювати", – подумав Пауль. А тим часом він думав попросити її, щоб вона взяла до себе на роботу одного з братів Лізель – в бідолахи після аварії забрали шоферські права. "Про це я встигну і ввечері поговорити", – подумав Пауль.
Йому страшенно хотілося пити, і він зайшов через чорний хід у пивну; тітці Редер тільки помахав рукою, він навіть не знав, чи помітила вона його. Старенький чолові чок з, червоним носом, що докінчував, а може, розпочав нову порцію пива в задній кімнаті, підійшов із своїм кухликом:
– Твоє здоров'я, Паульхене! "Сьогодні ввечері, – подумав Пауль, – якщо впораюся з цією справою, я вип'ю ще чарчину".
Міцна горілка обпекла йому порожній шлунок. Вулиці заповнилися. Лишалося мало часу. А в душі у Пауля попискував тоненький єхидний голосок: "Так, якщо впораєшся з тією справою! Ех, дурню! А вчора в цей час ти ще був щасливий!"
Учора в цей час він швиденько біг до булочної купити для дружини кілограм борошна. "А бабки вона так і не спекла, – подумав Пауль. – Мабуть, спече сьогодні". Він дійшов до будинку номер двадцять чотири, увійшов і здивувався. Під'їзд був розкішно оздоблений, мідні прути притримували доріжки на сходах. Редера пойняв сумнів: хіба нашому братові, робітникові, допоможуть в такому будинку?
Редер зітхнув з полегшенням; він ще зі сходів побачив прізвище, вигравіруване на металевій табличці готичними літерами. Пауль здивовано помацав табличку рукою: "Зауер, архітектор". Потім подзвонив. Редер розсердився на себе за те, що серце його так калатає. Двері відчинила гарненька жінка в білому фартушку – не господиня, а служниця. Потім вийшла і пані Зауер, теж молода і вродлива, тільки без фартушка, така ж безсумнівна шатенка, як перша – блондинка.
– Що? Зараз? Мого чоловіка? Так рано?
– У справі, лише на дві хвилини. – Серце Пауля заспокоїлося. Він подумав: "Цей Зауер непогано живе".
– Заходьте, – сказала пані Зауер.
– Прошу сюди, – почувся голос архітектора.
Редер озирнувся навколо. Він був цікавий від природи.
Навіть зараз його увагу привернула засвічена лампа-трубка на стіні та нікельовані ліжка.
Невиразне уявлення, що все в житті варто помацати, оглянути й відчути на смак, заважало йому зосередитися на чомусь одному. Він пішов на голос у другі двері. Хоч як йому було важко на серці, Пауль усе-таки уважно оглянув низьку ванну, в яку треба не залазити, а опускатись, і трельяж над умивальником.
– Хайль Гітлер! – мовив Зауер, не обертаючись.
Редер побачив його у дзеркалі – навколо шиї був обмотаний рушник. Піна з мила, наче маска, вкривала незнайоме обличчя. Лише очі в дзеркалі пильно й насторожено дивцлися на Редера. Редер шукав потрібних слів.
– Прошу, – сказав чоловік. Він дуже старанно почав направляти бритву. Редерове серце калатало, і серце Зауера також калатало. Цього чоловіка Зауер ніколи в житті не бачив. Він ніколи не заходив у контору будівництва шляхів. Незнайомий відвідувач у незвичний час – це могло означати що завгодно. "Треба триматися так, наче я нічого не знаю. Нікого не знаю. Не дозволити, щоб тебе захопили зненацька".
– Я слухаю вас, – знову заговорив він. Його голос був хриплий, але ж Редер не знав його звичайного голосу.
– Вам пере дає привіт наш спільний друг, – сказав Пауль. – Не знаю, чи ви пам'ятаєте його. Він колись разом з вами так чудово катався на байдарці по Нідді. "Цікаво, – думав другий, – поріжусь я чи ні?" Легкими рухами почав голитися. Він не порізався, і рука не тремтіла. "І чого він переді мною прикидається, – подумав Пауль, – чому не витре обличчя і не поговорить зі мною по-людському. Напевно, він звичайно не скребе свого обличчя так довго. Мабуть, раз-два – і годі".
Зауер відповів:
– Я вас не розумію. Чого вам від мене треба? Хто переказує мені привіт?
– Ви з ним разом каталися на байдарці, – повторив Редер. – На байдарці "Анна-Марія". – Він перехопив косий Зауерів погляд, який той кинув на нього поверх дзеркала. Крапля мильної піни впала Зауерові на повіку, він витер її кінчиком рушника. Потім продовжував голитися.
Він промовив крізь зуби:
– Я не розумію ані слова. Пробачте. Я дуже поспішаю.