Вона вражено подивилася на нього. Очі її засвітилися так, наче у череп встромили свічку. Потім вона заявила рішучим тоном:
– Домовились.
У двері загрюкали. Низенький хлопець просунув голову і оглянув кімнату, наче щось тут забув. Вона накинулась на нього з лайкою, але раптом змовкла, бо він моргнув їй бровами, щоб вона ввійшла.
Георг чув, як усі п'ятеро перемовлялися між собою тихими, свистячими голосами. Він не розібрав жодного слова – було чути тільки якесь шипіння, що нараз увірвалося. Він схопився за горло. Хіба кімната стала тіснішою, хіба її стіни, стеля й підлога насунулися на нього? Він подумав: "Треба мерщій тікати".
Та вона вже повернулась і сказала:
– Не дивися на мене так сердито.
Вона поплескала його по щоці. Він різко відштовхнув її руку.
Яке диво! Він справді заснув. Скільки ж він спав? Години? Хвилини? Невже Левенштайн утретє відкрутив водопровідний кран, не наважуючись робити йому перев'язку?
Поволі до Георга повертається свідомість. "Разом з нею, – думав Георг, – я відчую нестерпний біль у п'яти-шести місцях". Але він почуває себе на диво свіжим і здоровим. Виходить, він справді спав. Чому він, власне, прокинувся? Адже світло вимкнуто. Лише бліде проміння від ліхтаря падало знадвору крізь маленьке віконце в головах ліжка. Коли він сів, сіла і його величезна тінь на протилежній стіні. Він був сам.
Він прислухався, почекав. Йому здалося, наче він чув на сходах якийсь шум, легеньке рипіння дерев'яних східців під босими ногами або під котячими лапами. Його лякала велетенська тінь, що простяглася аж до стелі. Раптом тінь заворушилася, наче хотіла кинутись на нього.
В його мозку блискавкою промайнув спогад: пильний погляд чотирьох пар очей, що уп'явся йому в спину, коли він побирався сходами. Голова низенького у прочинених дверях. Підморгування бровами. Шепіт на сходах. Він схопився з ліжка і крізь вікно вистрибнув у двір. Упав на купу головок капусти. Побіг далі, вибив якусь шибку – яке безглуздя, краще було б зірвати клямку. Він збив когось з ніг, лише через кілька секунд зрозумів: це, була жінка. Він зіткнувся з кимсь обличчям в обличчя – двоє очей, що втупились в його очі, рот, що заревів йому в рот.
Вони покотились по бруківці, вчепились одне в одного.
Він побіг зигзагами по майдану і завернув в якийсь провулок, що виявився раптом тим самим провулком, де він спокійно жив кілька років тому. Наче уві сні, Георг пізнав і камені бруківки, і навіть пташину клітку над дверима шевської майстерні. А отут хвіртка, крізь яку можна пройти в інші двори, а звідти на Бальдвінсгесхен. "А що, коли вона замкнена, – подумав він, – тоді все пропало". Хвіртка була замкнена. Але що таке замкнена хвіртка, коли ти знаєш, що за тобою женуться. Адже всі ці перепони розраховані на звичайні сили. Він промчав якимись дворами, заскочив у якийсь під'їзд, відсапався, прислухаючись. Тут поки що було тихо. Він відсунув засув і вийшов на Бальдвінсгесхен. Чути було свистки, але вони долинали з Антоненплацу. Він знову побіг лабіринтом провулків. Тепер усе знову було як уві сні: дещо лишилося таким, як було, дещо змінилось. Он над ворітьми висить божа матір, але провулок обривається, далі майдан, якого він не знає. Він пробіг незнайомим майданом, якимись вуличками і потрапив в інший район міста. Запахло землею й садами. Георг переліз через низеньку огорожу й заповз у густий живопліт. Він сів і віддихався, потім ще трохи проповз і знову ліг, зовсім знесилившись.
А мозок працював чітко, як ніколи. Лише тепер Георг зовсім прокинувся. Не тільки після втечі через вікно, а від самої втечі взагалі. Як жахливо усе оголилось: тепер уже сумніву не було, що врятуватися неможливо. Досі він діяв наче під гіпнозом, що той лунатик. А зараз він, нарешті, прокинувся і побачив, де він, що з ним. Йому запаморочилося в голові, і він схопився за гілля. Досі доля його боронила, його вели ті сили, що охороняють лунатика і зникають, коли він прокидається… Можливо, так йому б навіть пощастило довести втечу до щасливого кінця.
Та, на жаль, він прокинувся, а самим тільки бажанням не можна повернути колишній стан. Його морозило від страху. Але Георг намагався тримати себе в руках, хоч на якусь допомогу годі було сподіватись. "Я і зараз, і завше триматиму себе в руках, – сказав він собі, – і до останньої хвилини не втрачу людської гідності". Віти вислизнули у нього з рук, залишивши на пальцях щось липке, він глянув: велика квітка, такої він ніколи не бачив.
Йому так сильно запаморочилося в голові, що він знову вхопився за віти. Як ясно він усе розумів! Як страшно прокинутись і все збагнути. Всі добрі духи покинули його.
Шлях, яким він тікав, уже, мабуть, відомий; його прикмети вже всім відомі І радіо, і газети, певно, уже тепер убивають ці прикмети в голови людей. У жодному місті він не був би в такій небезпеці, як тут. На кожному кроці на нього чатує загибель, і все через таке безглуздя: він понадіявся на дівчину. Тепер він бачив Лені такою, якою вона була тоді насправді: не легкокрила фея і не тупа міщанка, а дівчина, що заради свого коханого готова була піти у вогонь, варити юшку, розліплювати листівки. Якби він тоді був турком, вона б заради нього оголосила священну війну в Нідерраді.
На дорозі за огорожею почулася хода. Пройшов чоловік з паличкою. Майн, напевно, десь близько, і Георг лежав не в саду, а в прибережному сквері. Він розглядів за деревами блискучі, білі будинки Верхньомайнської набережної. Почув гуркіт поїздів, хоч було ще темно, дзвінки перших трамваїв.
Треба йти звідси. За його матір'ю, либонь, стежать. За тією жінкою, за Еллі, що носить його прізвище, напевно, теж стежать… У цьому місті стежать, мабуть, за всіма, хто колись знав його. Стежать за його друзями, вчителями, за його братами й коханими. Ціле місто – немов тенета, і він уже потрапив у них. Треба вислизнути звідси.
Правда, зараз він зовсім виснажився. Його сил ледве вистачить на те, щоб перелізти через огорожу. А як він вибереться з міста на шлях, яким учора прийшов сюди? Як проб'ється до кордону шляхом у двадцять разів дальшим?
Чи не краще просто сидіти тут, поки його знайдуть?