— Мені не треба,— сказав Сашко.— Я ще поки не почав збирати марки.
Хлопчаки захопилися марками, не почули дзвінок і не помітили, що дівчатка вже сиділи на своїх місцях. До класу ввійшла Олександра Іванівна.
— Це що за неподобство!—сказала вона.— Чому ви не на місцях? Ніякої дисципліни.
Вони, мов зграя сколошканих горобців, миттю розлетілися по своїх кутках, і тільки Сашко залишився стояти побіля Гошки...
— А, Огоньков, здрастуй,— сказала Олександра Іванівна.— Одужав, еге?
— Одужав,— сказав Сашко.
— Йому уколи робили!— вигукнув Гошка.
— Хворіти погано,— сказала Олександра Іванівна.— Та як уже захворів, то треба бути терпеливим. Не боятися уколів, приймати гіркі порошки...
— А він сміливий!— знову вигукнув Гошка.
— Помовч, Сапегін,— сказала Олександра Іванівна.— А тобі, Сашко, ми всі дуже радіємо. Тільки тепер доведеться тобі як слід налягти на навчання. Сідай на своє місце. Ти не забув, де воно?
Всі засміялися, і Сашко теж засміявся. Смішна Олександра Іванівна! Хіба ж можна забути своє місце? Сашко пройшов через увесь клас і сів за парту.
— Діти, ви пам'ятаєте, який сьогодні день?— запитала Олександра Іванівна.— Бо ж Сашко Огоньков цього не знає.
— Пам'ятаємо, пам'ятаємо! Сьогодні нас приймають у жовтенята!
— Так, сьогодні вас приймають у жовтенята,— сказала Олександра Іванівна.— Тепер ви будете не просто учні першого класу, а ленінці-жовтеня-та. А Володимир Ілліч Ленін був така правдива людина, він так любив правду, що навіть жартома нікого не обманював. Це вам усім треба запам'ятати на все життя.
Сашко подивився на Олександру Іванівну, і йому раптом здалося, ніби вона знає, що на самому денці його кишені лежить невідправлений лист Петра
Петровича, а її колишній улюблений учень, а тепер капітан далекого плавання Ігор Добровольський чекає на цей лист.
Йому захотілося підхопитися з місця, й прожогом кинутися до Петра Петровича, й розповісти йому все, а потім уже спокійно повернутися до школи. Він вискочив з-за парти, щоб піти.
— Ти що, Огоньков, знову за своє?— здивувалася Олександра Іванівна.
— Мені треба додому,— відповів Сашко.
— Що таке сталося?— суворо й невдоволено запитала Олександра Іванівна.
— Я не можу розповісти, але мені треба додому.
— Можливо, в тебе що-небудь болить? Ти сядь, заспокойся.
Сашко міг збрехати, що в нього заболіла голова або живіт, але йому було бридко брехати. Він знову підвівся.
— Огоньков, я тебе слухаю,— сказала Олександра Іванівна.
Сашко подивився на дітей: вони принишкли й чекали, що він відповість. Йому було стращно-страшно! От стати б дорослим — їм усе легко й просто, вони знають, що добре, а що погано, і ніколи не мучаються, коли треба в чомусь признатися. Він геть знітився, але потім він зробив над собою ще одне геройське зусилля й тихо-тихо мовив:
— Петро Петрович, наш сусід, написав своєму синові листа. В нього син капітан далекого плавання і зараз плаває біля Південного полюса. Але він не встиг написати адресу на конверті: впустив окуляри на підлогу й вони розбилися. А без окулярів він нічого не бачить. Тоді він покликав мене, щоб я написав адресу. Він диктував адресу по літерах, а я не знав, як вони пишуться. Я став писати замість них палиці. А потім він заклеїв лист і віддав мені, щоб я відразу ж одніс "і кинув його в поштову скриньку.
— І ти кинув його в поштову скриньку?— запитала Олександра Іванівна.
— Ні,— відповів Сашко.— Ось він.— Він витяг лист з кишені й простягнув Олександрі Іванівні.
Олександра Іванівна взяла конверт і спробувала прочитати те, що написав Сашко, але в неї нічого не вийшло. Ач який цей Сашко Огоньков, завжди з ним щось трапляється! Потім вона згадала Ігоря Добровольського, якому був адресований цей лист, і подумала, що в нього теж завжди траплялися якісь пригоди.
А потім вона згадала десяток інших хлопчаків та дівчаток, які пройшли через її руки, через її старі, грубі, робочі руки, і ці руки досі пам'ятають тепло їхньої шкіри й ніжність волосся, і всі вони вигадували якісь пригоди. І зараз ось цей герой, Сашко Огоньков. Але ж головне було в тому, що Сашко Огоньков зробив найважче — він признався. Будуть у його житті ще і помилки й труднощі, й піт і сіль, але в одному він уже зміцнів: він полюбив правду. І це було найголовніше.
В класі було тихо-тихо. Олександра Іванівна піднесла голову.
Ось вони сидять перед нею: двадцять дев'ять учнів. І в усіх їх різні очі, різне волосся, різні носи.
Кажуть, нема у світі двох однакових носів або двох однакових рук. Дивно.
"Ні, ні,— подумала Олександра Іванівна.— Очі-бо в них різні й руки різні, а ось у вдачах багато спільного: зараз вони чекають, що вона скаже. І всім їм хотілося, щоб вона пробачила Сашкові. А які очі в Огонькова, я не пам'ятаю. Стара зробилася, втрачаю спостережливість".
Вона підійшла впритул до Сашка й подивилася йому в очі.
— На, візьми цей лист,— сказала вона. "А очі ж у нього сині, мої улюблені".— Сьогодні його віддаси Петру Петровичу й передай від мене вітання.
І всі в класі зітхнули, а Сашко нарешті сів на своє місце.
Розділ п'ятнадцятий
Додому Сашко повертався з Гошкою. Вони йшли й розмовляли. В Гошки пальто було наврозхрист, щоб геть усі зустрічні бачили, що в нього ліворуч на грудях червоніє зірочка жовтеняти.
А в Сашка пальто було застібнуте на всі ґудзики, його не прийняли в жовтенята. Він розумів, що, перш ніж його приймуть у жовтенята, він повинен зробити дуже багато. Він розумів, а проте однаково в нього сумно було на серці.
— Диви-но, йде сніг,— сказав Гошка.— Отже, скоро зима.
— А на Камчатці вже зима,— відповів Сашко.— А сніг там солоний на смак.
— Гарно ти вигадав,— засміявся Гошка.— Солоний сніг. Знову брешеш.
— Я так полюбив правду,— сказав Сашко,— що тепер навіть жартома ніколи не брехатиму. А сніг там солоний від морської води. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — невпевнено відповів Гошка.
Все в цьому світі загадкове й несподіване. Це тепер Гошка теж зрозумів. Солоний сніг десь на Камчатці або чудесні марки, які йому приніс сьогодні Сашко. Або ось сам Сашко: ще вчора всі гадали, що він найпослідущий боягуз. А сьогодні переконалися, що він просто хоробра людина.