— Цікаво, Шаляпін?— Соломія натякала на його захоплення співаком у виставі "Мефістофель" Бойто.
— Ні! Микола Фігнер! Ми з ним познайомилися на гастролях в Аргентіні, де мені випадково довелося замінити одного диригента... Там була ціла історія,— не захотів зупинятися на подробицях Тосканіні.— Так-от, після гастролей я поселився в Генуї і продовжував грати на своїй віолончелі... Аж раптом отримав лист від Фігнера, який був на той час у Мілані і мав виступати в опері Альфредо Ката-лані. Він нещадно сварив мене, що я не їду спробувати щастя в Мілан, і обіцяв свою підтримку. Я довго не погоджувався... Не знаю яким чином, але Фігнеру вдалося переконати синьйору Джованіне Лукку, яка субсидувала цю виставу, що, крім мене, ніхто не зможе продиригувати цією оперою як слід. Нарешті я зважився. Фігнер познайомив мене з композитором... Ось так, синьйоро Mea,— Тосканіні взяв Соломію за руку,— я й став диригентом...
...Венецію Гете назвав мрією, що зіткана з води, землі і повітря. І для Соломії вона завжди залишалася містом-ілюзією, яке можна любити, але неможливо осягнути. Це місто вражало з першої зустрічі, коли, проїхавши чотири-кілометровий міст, що з'єднував Венецію з континентом, бачиш, як прямо з води виникають фасади мармурових палаців. Ілюзорність навколишнього особливо відчувалася на площі св. Марка, коли перед Соломією поставало видіння церкви Сан Джорджо Маджоре, яка, здавалося, пливла по хисткому лоні лагуни.
Соломія приїхала у Венецію на два дні раніше часу, передбаченого контрактом. Перш за все хотіла Нусі показати місто, по-друге, побувати на знаменитому венеціанському карнавалі.
Ніколи історія не здавалася їй такою близькою і зрозумілою, як у Венеції. Що з того, що кілька століть немає Марко Поло, зате є палац, в якому він жив, речі, якими він користувався — ці німі свідки підтверджували його існування, і то вже не була історія, а продовження вчорашнього дня.
Мандрувати по Венеції можна пішки неймовірно вузькими вулицями або каналами — в гондолі. Сестри вибрали гондолу і Великий канал.
— Колись фасад цього будинку,— пояснював їм гондольєр,— був розписаний сріблом і мав деталі зі справжнього золота.
— І де ж воно поділося?— спитала Нуся українською. Соломія всміхнулася, а гондольєр вирішив, що йому не повірили, гордо замовчав і більше не набивався в гіди.
Вони в цей час минали прославлений рибний базар. Навіть звідси їм було видно гори риби, восьминогів, молюсків, величезних червоних омарів, навалених на прилавки.
— Невже все це куплять?
— Безперечно, Нусю, зараз тут багато туристів. Ми там ще побуваємо... Глянь краще сюди. Ти бачиш оті три палаци?
— Але вони не дуже мені подобаються. Вони не гарні!
— Ці палаци належали Моченіго, он у тому жив у 1592 році Джордано Бруно. Моченіго кілька років тримав видатного вченого в страшній тюрмі, під свинцевим дахом Палацу дожів, а потім видав його венеціанській інквізиції... А в другому жив на початку XIX століття Байрон...
Канал почав розширюватися і нарешті суцільна череда палаців розступилася і перед їхніми очима розкинулася широка гладінь Бачіно ді Сан Марко. То була гігантська водяна площа посеред міста.
— Це нагадує мені перспективу Неви біля Стрілки Васи-льєвського острова в Петербурзі. Ніде в світі, здається, не можна побачити нічого красивішого.
— Те місто таке холодне і таке красиве?
— Воно не холодне, воно стримане!
— ...Знаєш, Соломіє, мені в голові паморочиться від цієї мерехтливої води, казкових будівель...— Нуся стомилася.
Ранок у день карнавалу був прозорий і чистий. Вдалині блакитним силуетом над білими хмарами піднімалися гори.
З вікон готелю сестри бачили море. Був час відливу. На оголених мілинах метушилися рибалки, збираючи молюсків, маленьких восьминогів, раковини, креветок.
Карнавал мав розпочатися серед дня, а увечері актори влаштовували в театрах міста доброчинні спектаклі, де кожен міг виконати все, що забажає.
Нусю карнавал вразив буянням барв і веселощами. У цьому вихорі рожево-малинових, зелених, кремових, ніжно-фісташкових, червоних, теракотових барв, безмежжя моря і бездонності теплого неба легко було втратити відчуття реальності. І люди втрачали... Лише не Соломія, вона перша оговталася і нагадала, що вже час іти на концерт, де на неї чекав сюрприз.
Несподіванка була багатозначною, якщо врахувати, що в залі знаходилися Пуччіні, Клаузетті, Артуро Тосканіні, молодий художник із Віареджо Лоренцо Віані...
Добрий знайомий Крушельницької, колишній мер Віареджо, адвокат Чезаре Річчіоні якось повідомив її, що Пуччіні написав нову оперу. Арію головної героїні, японської гейші, Пуччіні присвятив Річчіоні, оскільки він був його другом ще з часів юності.
Коли на сцену вийшла Соломія, одягнута гейшею, і проспівала уривок з опери, зал струснувся від оплесків і вигуків, а над усім розносилося волання Клаузетті: "Баттер-фляй! Баттерфляй! Ви викапана японка! Ви повинні грати Баттерфляй!"
— От тобі і примадонна,— сказав Тосканіні.
Тоді Пуччіні промовчав. Розіна Сторкіо, ніжна, з милим молоденьким обличчям, переповняла його розум і душу, і лише її він бачив у цій ролі. Незабаром міланський "Ла Скала" мав давати прем'єру.
Розділ III
БАРВИСТИЙ МЕТЕЛИК ПУЧЧІНІ. Ніжна японочка з Нагасакі явилася Пуччіні досить прозаїчно і несподівано. Змучений довгими пошуками сюжету для нової опери, композитор нарешті зважився залишити віллу в Toppe дель Лаго, яку дуже любив. Можливо, сподівався він, нова місцевість навіє йому нові ідеї і нові почуття.
І справді, перша ж зустріч із п'єсою "Мадам Баттерфляй" в одному з лондонських театрів стала для Пуччіні коханням з першого погляду і запалила в ньому святий вогонь творчості. Над оперою він працював кілька років, що видалися не найщасливішим часом його життя. Нещастя, з дивовижною послідовністю породжуючи одне одне, переслідували композитора. У розпалі роботи над оперою він потрапляє в автомобільну катастрофу. Вночі його машина сповзла з п'ятиметрового насипу і перекинулася. В машині були його син і дружина. Для рідних усе обійшлося; шофер зламав ногу, а самого композитора знайшли під перевернутою машиною напівотруєного газами і з переломом стегна.