Чи могла б якась стороння людина зрозуміти, що відбувалося того вечора в залі Львівської консерваторії? Чи то був концерт, чи родинне свято, і що, власне, значить ота срібноволоса жінка для всіх, хто прийшов її послухати.
Так, її голос зазнав змін, але майстерність була тією ж самою, що вражала слухачів усіх континентів. Техніка залишилася і незмінною залишилася любов до пісні, бажання співати для людей. І тому не було критиків у тому залі, а лише шанувальники, які співпереживали і жили одними почуттями разом із співачкою. І коли під склепінням залу розлилися перші звуки пісні "Краю родимий, село родиме, вас я вітаю, місця любимі",— зал наче вмер. І в тій абсолютній тиші виливалися з душі
Соломіїної слова любові, відданості і вдячності своїй землі, своєму народові, який дав їй життя і таке зболіле за його долю серце...
І ти, керничко, свідку любові, Вітай, сестричко, вітай мене знову, Скажи мені правду, скажи щирішу, Чи я ще знайду любов давнішу.
Коли пролунав останній акорд, зал не ожив, ні... лише чиєсь тихе схлипування почулося... І Соломія низько вклонилася тому плачеві. Сльоза збігла їй з очей і миттю зникла у викривлених посмішкою устах. Устах, які колись так нагадували трагічну маску Дузе. То був не концерт, то було прощання...
Одного сонячного зимового дня до Соломії нагодилася її сестра і давня життєва повірниця Олена Охримович.
Із собою мала семирічного онука Мирослава. Соломія дуже зраділа гостям, вона любила спокійного і мовчазного Мирошка.
Олена почала здалека.
— Бачиш, Солюню, онук уже в такому віці, що потрібно визначитися. Він досить гарно грає...
— То й що, хай собі грає, як йому грається... Запала пауза, але Оленка не здавалася.
— І то правда, та може, хлопчина має якісь виключні здібності, співає погано, а компонувати любить...
— Але дай мені і йому, Оленко, святий спокій!
— Ні, виключні здібності вимагають уваги...
— А від мене щось потрібно?
— Прослухай його, будь ласка.
Соломія зітхнула, ніколи того не робила із задоволенням, просто не могла відмовити Оленці. Перевірила. У хлопчини виявився абсолютний слух. Оленка зраділа.
— Так ти, Солюню, радиш його вчити?
— Як схоче, то навчиться.— І вийшла з кімнати. Історію Нусі не забувала ніколи.
Остання осінь... Осінь 1952 року. Соломія не втратила характерного для неї оптимістичного сприймання життя. Щоправда, світ без театру здавався позбавленим поезії, більш прозаїчним: "...бо проза сувора і не дозволяє видавати наспіви за думки". Та розум Крушельницької залишався живим, і в кожного, хто спілкувався з нею, з'являлося відчуття збагачення і душевної радості.
їй дозволили давати уроки вокалу дома — Соломії важко було ходити. Учні з радістю приходили, бо відчуття ос-мисленості їх занять саме тут не полишало їх ні на хвилину. Усією своєю поведінкою, вчинками і словами Соломія Крушельницька вчила їх, і не тільки співати, вона стверджувала, що чесність і сміливість у житті — суттєві цноти розуму, і невігластво підстерігає нас, коли ми не віримо у свої сили, якщо задоволені чи боїмося або роздратовані. Учні любили її і залишили багато доказів цієї любові.
Радянська влада присвоїла їй учене звання професора і почесне звання заслуженого діяча мистецтв Української PCP.
...їй виповнилось вісімдесят, і вона була готова до всього...
Якось відчула біль у горлі... він нагадував ангіну, але в чомусь відрізнявся, і Соломія вловила ту різницю. Минув тиждень — біль не вщухав. Юзя настояла на відвідинах лікаря. Лікар виписав мікстуру і попросив Юзю зайти. Юзі було вже важко ходити, але вона зрозуміла, що лікар має щось сказати їй особисто.
На другий день вона прийшла раніше призначеного часу, її не здивував діагноз... інтуїтивно відчувала його. Рак.
Болі щоразу ставали тривалішими і нестерпнішими.
— Обійдеться,— відповідала Соломія сестрі, коли та пропонувала переселитися до неї на вулицю Чернишевсь-кого. Соломія мешкала з хворою Нусею, і лише Юзя знала про важкий стан старшої сестри.
— Ми впораємося удвох із Нусею... а горло?... врешті-решт воно стільки попрацювало, що таки мусило захворіти.
Про що ж думала тими довгими днями хвороби ця дивна, догоряюча жінка?
Крушельницька з притаманною їй мужністю намагалася не докучати своєю хворобою родичам і не збуджувати Нусю, в якої від усяких напружених обставин починався напад. Співачка була досить мудрою, щоб не ремствувати, а спокійно зустріти неминуче. Але про що вона думала в ті дні? За чим жаліла? Що оплакувала?
Вона пригадувала свої виступи, зустрічі. Напевно, приходили до неї по ночах її улюблені героїні-сестри, які без неї були ніщо, Соломія надавала їм життя, робила матеріальними, любила їх... і вони, мабуть, не залишили її на самоті.
Жаліла? Вона не могла жаліти за минулим, бо жила на повну силу. Вчилася — скільки вистачало розуму і сил, працювала — до останнього подиху; любила — все люби-
ла в житті: і працю, і кохання, і світ, і людей. І все-таки жаліла! Безконечно жаліла, що прийшов час для справжнього життя, для справжньої праці, для справжнього відродження народу, а вона мусила йти...
Настав листопадовий день, шістнадцятого. Крушельницька прокинулася і не відчула болю. Це було так незвично. Ще медсестра лише мала прийти, а біль зник! Соломія подивилася у вікно. Голі, безпомічні гілочки дерев, далекий морок осіннього парку, краплі дощу по підвіконню. І раптом, як колись давно, вона відчула в цьому якісь таємничі ритми, і їй захотілося встати, притулити обличчя до холодної вологої шибки, подивитися на світ ближче, торкнутися його — такого живого, пульсуючого тими хвилюючими ритмами...
Обережно опустивши ноги, вона стала на килимок... "Щоб Ваші ніжки не торкалися холодної підлоги",— пригадала вона давнього листа Білинського,— далекого милого хлопця, який стільки літ писав їй про кохання, не сміючи ні на що надіятися. Лише сьогодні вона дозволила собі пригадати, що таки в'яло її серце від його погляду... Так, її надовго вистачило, аби не згадувати про це... але не настільки, щоб забути,— вона тихенько посміхнулася.
Встала. І раптом... жорстокий біль, який виник несподівано, і не в горлі, а десь між очима, звалив її страшною силою на постіль. Упала горілиць. Хотіла закричати... Пригадала, що перелякає Нусю в сусідній кімнаті. Цього не можна робити, Соломія хвора — не дасть їй ради... Біль не вщухав. Затулила собі рота рукою. Бризнули сльози з очей... прекрасних, очей — озер зелених... чарівних очей Роксолани.