Смачний був шматок, але не взяв його з чужої руки вірний пес і остався ще жити собі на лихо.
Довго ще він чекав під порогом, довго сумувала темна вулиця по ночах, поки вже сусіди не почали викидати на очі хазяїнові його негарне поводження з вірним собакою.
Розгнівавсь хазяїн і однієї темної ночі, коли дуже упеклось йому в безсонні сумне виття, вийшов-таки до його і збив навмируще.
Кволий собака не боронивсь, не тікав, а коли хазяїн засапавсь, він зібрав усю силу, звівсь на ноги і таки лизнув дорогу йому хазяйську руку.
Хазяїн вернувсь додому, пес зоставсь під ворітьми.
Недовго вже він мучився, бо сили в йому не було и крихти, і одного ранку хазяїн даремне бравсь за палицю, одмикаючи браму: пес лежав перед порогом, як і завше, але вже задублий.
Повили, погарчали сусідські собаки й розбіглися. На їх місце зійшлися добрі люди, вони охали, кивали головами, умиленно балакали про "зразок вірності". Та й ті потім розійшлися і забули, річ-бо така – звичайна, що кому болить од того?
Змовкло усе; але замикана біла брама і досі нагадує сумну смерть через вірність.
Вірність – що вона таке? Чи є то велика чеснота, чи то велика помилка? Чи варто її ширити і класти, як підстави під ноги егоїзму, щоб він зростав і величався? Чи може, час уже вивести другу чесноту і постановити проти його? Скажіть ви, премудрі, хто поробив всі виводи, навчіть "малих сіх", кому серце болить за такі нікчемні випадки, доводячи до аналогії з людським життям!