Мусів плентатись до своєї кімнати, щоб підхарчуватися.
О! Завтра я напевне закінчу.
Ну, а далі що?
А далі ти повинен лягти мертвим у неї.
Я ? Ляжу мертвим ? Я, що такий апетит почуваю ? Та ніколи в світі!
Чудак ти, Андрію, — ти зараз не всвідомлюєш цього, ти втомився, а от завтра побачиш...
Нічого не побачу. Та й хто ти такий, що налазиш ? Я спати хочу.
Я — твій розум. Не спи, бо проспиш життя. От, щоб не заспав був у ранці сьогодні, щоб захопив бравнінга, може що й було-б. Не спи — ж на цей раз. Захопи бравнінга, ще може й врятуєш життя.
А нащо мені життя ? Я спати хочу.
Нащо? Зараз не пригадаю, не скажу. Але знаю, що колись ти сам хотів зберегти його надовго. Бережи — ж, бо будеш каятися... Будеш каятися!
Не налазь, сатано. І я так штовхнув свого розума, що очі мені проясніли.
— Ха-ха! — всміхнувсь собі, — дурень же ти, а не розум. Радить , цілу ніч не спать, щоб завчасу взяти бравнінга, поки ввійдуть вартові,— та я його зараз любенько заховаю в пояс, та й буду спать, а в ранці готовий.
Так і зробив. Але клятий бравнінг муляв і без того намуляні боки. Хотілось жбурнути ним до біса, але тут встрявав розум! Не руш, хай лежить. Так треба.
На біса, — я спати хочу. От на злість викину й як уб'ють, буду спати й спати...
А Валю не хочеш бачити? І Валю до біса і всіх, всіх...
Чудак ти, на біса — ж тобі зараз спати, як з завтрішнього дня ти заснеш навік ?..
О, ти так? Хитрий. Про це я ще подумаю. Може ще зовсім не правда, що після смерти люде ніяк не живуть. А фосфоресценція? Вона вийде з могили й нічого не почуває ?! А кожний атом ?.. Брате, може зазнаєш ще тисячі життя і в рослині, й тварині й людині.
Поле життя стало таким широким, що я зовсім розбавився в йому, але всюди почував намуляні боки від бравнінга. Як не дробились молекули, але всюди зі мною був біль, і я, в полі своїх атомів, був трагічною істотою. Мій безмовний крик не помічавсь у шумі природи. Я бажав утіхи, поради ...
I ось голос Валі:
— Любий, усіх нас хрест двацятого віку — бравнінг. Ми мусим нести його, бо ми ніколи не воскреснем. Наші атоми будуть безмовні, як зараз твої. Після смерти ми ніколи не скажем про любов. Ти-ж знаєш, шо таке велика вселюдська любов ?!..
Любов! Я відчув таке радісне переповнення, що хотілось крикнуть на всесвіт:
"Любов"! Але видобути голосу не міг. Від цього мене опанувало таке обурення, що концентрувались молекули, хвилювалось море, шугала буря, — напружував останні сили й от струсну землею, але тут я прокинувся й сказав собі!
— Як засиплють — тоді чорта з два закричиш.
Я вже не міг влежати. Ходив по кімнаті. Хотілось, щоб скоріше виводили на сонце, бо тут дрижаки дошкуляли.
Коли-ж принесли гаряче молоко, до нього я не доткнувся: що молоко в порівнянні з сонцем ?
Не снідавши, я й вийшов.
Дорогою на нас ззирались діти.
Таким і я недавно грався. Невже так скоро доріс до того, щоб умерти? То-ж одна мить.
Заялозений коваль аж із кузні вийшов, проводячи нас очима.
Да. Він ще буде жити, ще буде підковувати панських коней. І хто зна, коли його обличчя стане вмитим? Чи-ж вирветься з його скутих грудей любов на всесвіт? Тільки бурею дихне, поки не луснуть на них ланцюги. Чи-ж не кує їх він сам? Чи не вкорочуть собі життя оці жовніри, розстрілюючи инших. Хто вони? Хто їх батьки? Невже пани ?
Про це мабуть думали й жовніри, бо йшли по — обабіч мовчки, замислені...
— Хто ваші батьки? — запитав.
Вони злякано переглянулись, а потім один, захищаючись від мого наступу, кинув:
— Мільч!
І я мовчки дійшов до своєї ями. Кожний штих заступом робив її глибшою. Я почував, як близиться кінець. Кров у жилах запинялась" голова наморочилась. Я не міг думати про те, що роблю, але мусів думати, що мені робити. Тремтяче лапав себе за пояс і загадував: "починаю"!
Але хтось другий сумнівавсь: може, ще рано. Може, як обійдеться ...
Я губився. Хотілося поради. Яма сягала по груди, і мене душила тиша.
— Хлопці, — вичавив з ями голос, — як вам здається, чи після смерти справді живуть люди?
Хлопці здригнулись, але один, лютий за те, що його потурбував, різнув:
— Зобачиш!
Але дивлячись собі під ноги, я вже ясно знав, що нічого не побачу. Вже тепер темніло в очах від тієї уявної тьми. В грудях сперло. Не міг копати вглиб. Почав східці.
— Пся-крев, цо то робєш? — раптом ляснуло наді мною.
І нестямившись, я два рази гримнув йому в відповідь, коли — ж рушницею глянула друга постать, я прокляв її останніми трьома кулями і, ставши на спину покірного охоронця, що вкляк середі мною,— миттю вискочив з ями.
— Воля! — шуміло в ушах. — але я мусів шалено перемагати простір кущами і лісом, щоб наздогнати її.
1925 р.