Від цього бажання я стогнав, скручувавсь, мов уж.
До мене покликали лікаря.
— Ви вже цілком здоровий, — сказав він,— вам треба тепер тільки добре їсти, щоб окрепнути, і ми вас скоро випишемо
— Але ж, докторе! Подумайте. Куди ви мене виписуєте, в рос-ход? Ради бога, перечасуйте з цим. Скажіть, що в мене температура, що якісь ускладнення ..
Я цілком сподівавсь на таку допомогу доктора. Перші дні, коли мене ще не розібрало, ми навіть сприятелювались з ним. Він сам колись був с. — д., де який час сидів у тюрьмі. Ми з ним вели щирі розмови. Тоді були більшовики, і він співчував більшовикам. Але на цей раз він лукаво оскалив зуби:
— На що вам "часувать"? Більшовики все одно не вернуться... У мене покроїлось серце, але я стис зуби й спокійно сказав:
— Не потрібні мені більшовики. У мене є за Дніпром старенька мати. Я хтів би пождать, поки поляки туди підуть, щоб побачитися з нею... Десять років не бачив...
Тоді доктор подобрішав:
— Як що можу я надіятись на компенсацію з вашого боку. Я міцніше стис зуби й відповів:
— У бекеші в мене є зашитий портсигар з золотими монограмами. Принесіть мені тільки бекешу—-я вам його віддам.
Тоді ми розстались друзями.
Цілу ніч я думав про міщанство життя.
У мене за стіною немилосердно стогнав хворий. Я думав: чи ж варто родитись, щоб отак мучитись?' На ранок стогін стих.
Прийшла санітарка й повідомила, що за стіною помер чоловік з села. Він уже був видужав від тифу та жінка потай принесла свяченої ковбаси, він наївсь і помер.
Я подумав: не все одно, чи від свяченої ковбаси чи від кулі?!— Закутався з головою й спокійно заснув.
Віддаючи лікареві портсигара, собі я залишив потай маленького бравнінга з пятьма кулями.
Після цього я з'їдав все, що мені подавали.
Потім я попрохав санітарку, щоб підмостила мені боки будь-якими штанами і вона це зробила без ніякої компенсації.
Тоді вирішив, що на початок вистачить мені й цієї одежини.
Дні були гожі, сонячні. На деревах розпукувались бруньки. Я підходив до подвійного вікна й відклеював потроху папір, що ним було затуцковано на зиму. Грати мали витляд залізних штахетів, що впиралися списами до верху, але не були приковані. Я раз-по-раз міряв їх очима зверху до поперечки.
Теоретично всі обрахунки були зроблені.
І от, після вечері, я попробував свої м'язи, зробив кілька вправ і вирішив, що настав час.
Ніч була темна, зоряна. В кімнаті я теж загасив каганця й потай підійшов.
Тріснувши, зашипіло вікно лишками паперу. Я просадив руку до над-вірнього,—воно теж гукнуло зрадливо в пітьму, але покірливо роздалось.
Свіже повітря так дихнуло, що я від несподіванки поточивсь назад і сів на ліжко, щоб віддихатись.
— Воля! Воля! — манило на двір. Десь гавкали собаки. Хтось затяг пісню.
Не гаючи часу, я став на вікно у весь зріст і вчепивсь руками за прута. Але проклятий вперто стояв на варті, як вірний салдат.
Тоді я вперсь ногами в грати, сціпив зуби й нарешті він поволі став згинатись, але в мене вже в очах зайнялись ілюмінаційно вогні, хвилясто замигали тіні, і я в мент брязнув головою об шкло.
Все заходило ходором, не почував під собою підпори, здавалось, летів у безодню, але в той же час був свідомий того, що скандально впав. Ще блимала надія — може так безкарно й пройде: мені — ж тільки ще одного прута зігнути.
Коли — ж лупнув очима ■— на мене крізь вікно світив жовнір. Чомусь думав, що то сон, втеча моя напереді. Не вірилось, що реальні люде мене вкладають на постіль, не вірилось, що реальна рушниця стала сторожко біля мене. Було байдужісінько. Тим більш, що надійшла Валя.
Якось трапилось, що ми опинилися вдвох за ґратами. Один прут був зігнутий,— це я виразно бачив, — тоді ми спільно взялись і вмент зігнувсь другий.
Я швидко був на дворі. Коли — ж підійшла Валя, пруття враз піднялось. Вона силкувалась зігнути, я допомагав, але було незручно й вона стратила надію.
— Тікай, любий, бо загинем удвох.
— Люба! Як гинуть, то разом, я без тебе не можу. Де — ж найду своє щастя?
— Колись буде в соціялізмі, а тепер у боротьбі. Поспішай. Твоє життя ще потрібне для людства.
Але в той же мент з-за рогу вискочив жовнір.
— Тікай! — кричить вона, а я вже відчув міцну руку на собі. Від того дотику здригнувсь. Повів очима — я в тій же кімнаті. Біля мене жовнір на стільці, але Валі нема.
Вдень у мене був слідчий.
— Ми мусимо з вами серйозно побалакати. Для нас не секрет, що, перебуваючи у військовій частині, ви вели й політпрацю в окрузі Факт же, що вам відома вся сітка політорганізацій. Будьте певні, що , ми вас оцінимо...
"Оцінимо" — посміхнувсь я й поруч прозгучало: "наше щастя в боротьбі"...
Тоді вголос додав:
— Нічого я вам не скажу. Ідіть ви к чорту. І другого дня з вуст військового суду в тому — ж містечку мені була відповідь:
— Зачшеліць.
Що — ж, такий розрахунок життя. Чогось крутилась в голові: "фіть виграв, фіть програв". А може то так пташки співали? Одним словом, я був у хорошому настрої. Привели мене в ту саму комірочку два жовніри.
Апетит почував величезний. Здається, ззів — би п'ять обідів зараз, але подали тільки одного. Тоді вирішив надолужити сном. Втома була, як після добре закінченої праці.
І сон був теж гарний. Я прокидавсь, їв і знову спав, а бідні жовніри день і ніч тупали: один знадвору, біля вікна а другий під дверима.
Але другого дня було навпаки: жовніри грілись проти сонця на канаві, а я копав. Та це мене не дуже печалило: всяка праця буває приємною після ледачого лежання. І мені було приємно. Не все одно, копати льоха, щоб картоплю всипать, чи яму, щоб самому в ній лягти?! Аби праця.
Зовсім такий день був тоді, як батько копав. Тут співочі кущі оточують, а там були садки і верба — ж — зелена, зелена... Ех, тоді ми з тієї верби робили з Ригором свистки й свистали, свистали, аж в очах темніло.
А батько з льоху: "а не позакладає вам"...
Ха-ха ... Не любив свисту старий. Ще не любив, як діти плачуть, а в нас завжди в колисці пищало мале...
— Прендзей, прендзей, пані! — раптом дисонансом різнув жовнір. Да. Слід-би "прендзей".— Тоді батько за день доброго півльоха
викопав, а тут паршивенької ями не здужаізш. Проклятущий тиф — через нього мушу ще завтра копати.