Він притулився вустами до її вуст, і знову морок насунувся на нього, а коли він опритомнів, то зрозумів, що він тепер самотній. Скоро помре. І був навіть радий, що помре.
Та ось він побачив, що рука його лежить на торбинці. Мимоволі посміхнувшись, з одної цікавості, потяг за шнурок. Звідти посипалась їжа. Він пізнав кожний шматочок, кожну крихітку, — все це Лабіскві сховала від себе, — шматочки хліба, приховані ще задовго до того, як Мак-Кен загубив борошно; жилки, обдерті шматочки м'яса, крихітки сала, заяча лапка, ніжка білої ласочки; крильце і ніжка посмітюхи, — трагічні рештки, що свідчили про велике самозречення; це вона себе розпинала; це велика любов крала крихти у неї самої, смертельно голодної.
З божевільним сміхом Смок кинув усе це на кригу, і знову знепритомнів.
Йому снився дивний сон. Юкон геть висох. Він мандрував його річищем, поміж брудними калюжами та оточеними кригою скелями, збираючи великі самородки золота. Вага їх була завелика для нього, поки він не довідався, що їх можна їсти. І він почав жадібно їсти. Через що і ціну має золото, як не через те, що його можна їсти?
Коли Смок прокинувся, вже сяяло сонце. В голові у нього була якась дивна ясність. Але зір уже ніщо не затьмарювало. Зникло голодне тремтіння у всьому тілі, що так дратувало. Кров, здавалось, заграла, неначе весна увійшла і в нього. Смок повернувся, щоб збудити Лабіскві, і тільки тоді пригадав усе. Він глянув на їжу, що висипав був на сніг, її не було. Тепер він зрозумів, що то зона й була самородками золота, які ввижалися йому уві сні. Марячи, він повернувся до життя, тому що Лабіскві віддала йому своє життя. Вона відкрила йому очі, таємницю, ім'я якої — душа жінки.
Він був здивований, що спромігся дотягнути її тіло, загорнувши спершу в хутро, до відталого берега і поховати її.
Три дні, не маючи ріски в роті, Смок пробивався на захід. Опівдні третього дня він звалився коло широкого струмка, що вже скрес од криги. Він був певний, що то Клондайк. Поки темрява не огорнула його, він розв'язав клунок, попрощався з ясним світом і загорнувся в ковдру.
Чиєсь пищання розбудило його. Вже смеркалось. Над ним у гілках сосни були куріпки. Голод примусив його діяти, але він рухався, як неживий. Проминуло п'ять хвилин, поки він приклав рушницю до плеча і ще п'ять, поки, лежачи на спині і цілячи просто вгору, зважився натиснути курок. Він схибив. Жодна куріпка не впала, але жодна і не полетіла. Вони лише вовтузилися та перегукувались ліниво. Плече у нього боліло. Із другим пострілом теж не пощастило, бо він здригнувся, коли натиснув курок.
Куріпки не полетіли. Він склав ковдру і підклав її між правим боком і рукою. Сперши рушницю, він вистрілив ще раз, і один птах упав з дерева. Він пожадливо схопив його, але м'яса майже не було. Куля великого калібру не лишила майже нічого, крім понівеченого пір'я. І навіть після цього куріпки зосталися на місці, і Смок вирішив: стріляти — то лише в голову. Тепер він цілив тільки в голову. Раз-по-раз він заряджав рушницю. Хибив, попадав, а дурні куріпки, — занадто ледачі, щоб зніматись, — падали на нього, наче дощ, віддаючи своє життя, щоб він міг жити.
Першу з них Смок з'їв сирою. Потім він ліг і заснув, і це життя, яке він поглинув, повернуло до життя його тіло. Коли він прокинувся, було поночі. Живіт судомило від голоду, але він мав уже досить сил, щоб розкласти багаття. Аж до світанку він пік куріпок і їв, розгризаючи кістки куріпки зубами, давно одвиклими від роботи. Потім він цілий день спав і прокинувся, коли було вже поночі, і знову заснув, і сонце нового дня розбудило його.
З подивом він побачив, що багаття палахкотить, жеручи свіжу порцію хмизу, а поруч парує на вугіллі чайник. Біля вогню спокійно сидів Малий. Він палив самокрутку і пильно дивився на нього. Смок заворушив устами, але щось йому перехопило дух, і сльози самі полилися з очей. Він простяг руку за цигаркою і затягся з насолодою.
— Давно я не палив, — сказав він нарешті тихим, спокійним голосом. — Дуже давно.
— І не їв, як я бачу, — буркотливо додав Малий.
Смок кивнув і показав на куріп'яче пір'я, розкидане навкруги.
— Ось тільки недавно й поїв, — сказав він. — Знаєш, я випив би чашечку кави. Та з'їв би ще пирога з салом.
— Ну, а бобів? — спокушав Малий.
— І від них не відмовився б. Мені здається, що я знову зголоднів.
Поки один варив, а другий їв, вони коротко розповідали про свої пригоди.
— Крига на Клондайку скресла, — закінчив Малий, — і ми чекали, поки вона спливе. Зо мною два обшиті човни та шість молодців, — ти всіх їх знаєш. Ми йшли як треба. Але на тому тижні натрапили на водоспад. От я й облишив їх: хай тягнуть скелястим берегом човна. Сам я мусив поспішати. Захопив побільше їжі та й пішов. Я так і знав, що десь знайду тебе напівживого.
Смок кивнув і міцно потиснув руку Малого.
— Будемо йти, — сказав він.
— Та ти ж наче немовля. Куди нам поспішати?
— Малий, я поспішаю по те, що мені найдорожче на Клондайку. Пакуйся. Я не можу ждати. Я йду по скарб, найдорожчий скарб! Дорожчий за все на світі. За золоті озера, за копальні і життя, сповнене пригод. Це навіть краще, ніж бути справжнім мужчиною і їсти ведмедину.
Малий аж очі витріщив.
— Боже милостивий! Що ж то таке?.. Чи ти не збожеволів часом?
— Ні, ні, не збожеволів. Можливо, спершу треба добре виголодатись, щоб зробитися зрячим. Бо я побачив таке, про що ніколи не снив і не мріяв. Тепер я знаю, що таке жінка.
Малий розкрив рота, і на обличчі його ось-ось мала з'явитися глумлива посмішка.
— Не треба, — усовіщав його Смок. — Ти не знаєш, а я знаю.
І Малий утримався од жарту.
— Ага! Не треба й казати, я знаю її ім'я. Усі пішли осушувати озеро Несподіванок, а Джой Гастел і з місця не зрушила. Вона сидить у Доусоні і чекає, коли я повернусь і привезу тебе. Заприсяглася, що коли я не вернусь з тобою, то негайно продасть копальні, найме армію мисливців і виб'є дух з отого Снаса та його орди… Стій! Куди ж ти? Дай хоч спакуватись.