— Мої очі бачать пришестя господнє, — співав Смок, дивлячись на ці серпанки снігу, занесені вітром в небесну блакить.
Скільки він не вдивлявся, прапори не зникали з очей, і Смок думав, що марить, аж поки й Лабіскві не підвелася.
— Я марю, Лабіскві, — звернувся він. — Дивись. Може й ти щось побачиш.
— Це не марево, — сказала вона. — Старі люди не раз говорили про це. Скоро повіє теплий вітер, і ми не загинемо, ми підемо на захід — і дійдемо.
XV
Смок застрелив посмітюху, і вони з'їли її. Якось в долині, серед набухлих верб, що купались в пухкому снігу, він підстрелив зайця. Потім забив ще хиреньку ласку. Оце і все. Бо край той неначе вимер від якоїсь наглої хвороби.
Обличчя Лабіскві зробилось худе, але яскраві, усміхнені "очі завжди іскрилися, коли вона оберталась до нього. Вся вона сяяла якоюсь небесною красою.
Дні довшали, і сніг почав осідати. Удень поверхня його одтавала, а за ніч знову підмерзала. Тому йшли тільки вранці і ввечері, бо сніг не міг витримати їхньої ваги. Коли на Смока напала куряча сліпота, Лабіскві вела його на паску, прив'язаному до свого стану. А коли з нею сталося це, поводирем був Смок. Голодні, напівживі, вони дедалі глибше пірнали в забуття, і лиш поклик життя вів їх вперед по країні, що прокидалась від сну.
До краю виснажений, Смок боявся вже й спати, такі сновиддя ввижалися йому в цій божевільній, окутій присмерком країні. Завжди йому снилася їжа, і завжди вона була біля самого рота, але в останню мить кудись зникала. Він давав обіди своїм товаришам у Сан-Франціско, сам жадібно порядкуючи і прикрашаючи стіл гронами винограду з кармазиновим листям. Гості запізнювались і, вітаючись з ним, сипали жартами й дотепами, а він скаженів, бо прагнув швидше сісти за стіл. Він зненацька підходив до столу, непомітно хапав повну жменю чорних стиглих маслин і знов повертався стрічати гостей. А ті знову оточували його, сміялися й кидали дотепами, тоді як він мало не божеволів від думки, що в руці в нього стиглі маслини.
Смок давав багато таких обідів і кожного разу залишався ні з чим. Він був присутнім на банкетах, гідних Гаргантюа, де натовп гостей трощив засмажених биків, витягаючи їх із печей та кромсаючи ножами величезні шматки паруючого м'яса. Він стояв, роззявивши рота, перед довгим рядом індиків, що їх продавали крамарі в білих фартухах. І всі купували, опріч Смока, що стояв як укопаний. Ось він, ще хлопчиком, сидить з високо піднесеною ложкою над великою мискою з молоком, куди накришено хліба. А то женеться за полохливими коровами і даремно силкується добути від них молока. Або в гидких підземеллях змагається з щурами з-за крихти чи покидька. Не було такої їжі, що не доводила б його до божевілля.
Тільки раз приснився йому приємний сон. Він помирає з голоду після корабельної катастрофи, десь на безлюдному острові; змагаючись з прибоєм Тихого океану, збирає мушлі, що поприставали до скелі, а потім складає їх коло сухих трісок, що лишилися від весняної поводі. Запаливши багаття, кладе на вугілля коштовну здобич, стежить, як розходяться стулки, а з них виглядає м'ясо, ніжне, рожеве. Спеклися! На цей раз ніхто не відніме у нього їжі! Сон збудеться нарешті! Тепер він попоїсть. Але за певністю приходить сумнів, і він лякається неминучого розчарування, аж поки м'ясо, гаряче й запашне, не опиняється у нього в роті, його зуби вп'ялися в м'ясо. Він їсть! Трапилось чудо! Це розбудило його. Було темно, він лежав на спині і чув своє плямкання, його щелепи рухалися, він жував, таки в роті у нього було м'ясо. Він не поворухнувся, і ось маленькі пальчики торкнулися його губів і всунули між них маленький шматочок м'яса. На цей раз він розсердився. Лабіскві скрикнула й, розплакавшись в його обіймах, швидко заснула. А він лежав і дивувався з сили кохання та дивної величі жіночого серця.
Нарешті прийшов час, коли зовсім не стало їжі. Високі шпилі одійшли, а перевали зробились нижчі, і перед ними прослався шлях на захід. Але рухатися далі не було сил, і, прокинувшись якось уранці, вони не змогли встати. Смок ледве зіп'явся на ноги, упав і вже рачки заходився розкладати багаття. А коли Лабіскві і собі спробувала встати, то одразу ж падала, цілком знесилена. Смок упав поруч неї і гірко всміхнувся від думки, що хотів розпалити нікому вже не потрібне багаття. Варити не було чого, а день був і так теплий. Проміж сосен віяв легенький вітрець, і звідусіль чути було дзюрчання невидимих струмочків.
Лабіскві лежала нерухомо, і Смок боявся, що вона вмерла. Після полудня його збудило цокотання білки. Тягнучи важку рушницю, він поплентався по копкому снігу. Він то повз коліньми, то вставав і, ступивши до білки, падав. А та, наче дратуючи, поволі тікала від нього. Смок не мав сили, щоб одразу звести рушницю і вистрілити, хитра ж білка не спинялася. Не раз Смок падав у мокрий сніг і плакав од безсилля. Це був останній спалах життя, а потім його огорнув морок. Він не знав, скільки часу лежав непритомний, бо, коли очуняв, був уже вечір, він весь дрижав, а мокра одіж примерзла до снігу. Білка давно втекла, і, втомлений, виснажений, він все таки приповз назад до Лабіскві. Смок був такий кволий, що тлу ніч проспав, наче мертвий, і сни більш не бентежили його.
Сонце вже підбилося, і та сама білка стрекотіла на дереві, коли він прокинувся, тому що рука Лабіскві торкнулась його щоки.
— Поклади руку мені на серце, коханий, — сказала вона. — Голос її був чіткий, але кволий, і наче линув десь здаля. — У моєму серці жагуче кохання, моє кохання в твоїй руці.
Здавалось, минуло багато часу, поки вона знову заговорила.
— Пам'ятай, на південь шляху нема. Це добре знає оленячий люд. Тільки на захід… Там вихід… і ти дійдеш…
Смок знову поринув у дрімоту, але ще раз Лабіскві розбуркала його.
— Поцілуй мене, — сказала вона. — Поцілуй і я помру…
— Ми помремо разом, моя люба, — відповів він.
— Ні! — Кволим рухом руки вона спинила його, і хоч і тихий був її голос, Смок зрозумів усе. Її рука почала нишпорити, шукаючи чогось у відлозі парки, і, витягши звідтіль торбинку, вона поклала її Смокові в руку. — А зараз поцілуй мене, коханий. Поцілуй мене і поклади мені руку на серце.