Коли процесія наблизилась до кладовищенської брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій дерев'яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами. Потім — другий, тоненький, третій ще тонший, четвертий — дискантова струна і знову — глуха, тягуча октава... Бом... Бем... бім... ді-інь... бо-ом...
Справжні куранти смерті.
Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів!
І тоді знову заридали сурми.
Незвичайно і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комуністів з прапорами. І старі, з облізлою фарбою, хрести знітились і ніби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках. І стрункі молоді сосни застигли здивовані, мов налагодились слухати промови.
Знайоме старе кладовище.
Ті ж самі стежки поміж могилками, тільки тепер вони заросли моріжком і де-не-де — безсмертники.
Безсмертники на кладовищі! Це цікаво збіглося: льох кісток і тіла, що гниє, а над ним — безсмертні квіти!..
Але революція зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона пролетіла понад безсмертниками, і ось лежать долі перекинуті хрести, побито кам'яні надгробки і з овалів тих надгробків видерто фотографії їхніх небіжчиків.
Руїна. Прах.
І це добре. Зруйнувати б усі кладовища, щоб ні одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище — не тільки тут. Хіба оте повітове місто, що розляглось ліньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увібрав у себе минуле і стирчить перед очима — чи свідком, чи німим докором... І цей надгробок, що край дороги, він теж відтіля — з того, що поховано в місті. На цьому надгробку напис — Кость його пам'ятає:
Но одна лишь тебя
Не забудет душа —
Твоя мать.
Никогда, никогда.
Горобенко умисне підійшов до надгробка.
Так, слова ці є ще й досі, тільки вони почорніли й запорошились.
Так само вп'ялась у далеке небо своєю верхівкою сосна, і блакитне небо крізь гілля дивиться лагідними очима, наче посміхається, заплакане. А фігура надхненної дівчини, що вічно шепоче коло надгробка молитву, тепер забруднена, і її білі мармурові уста хтось старанно розмазав червоним олівцем.
Розмальовуйте ж ці пам'ятники людського лицемір'я і брехні, ви, юні, зухвалі, невідомі руки! Трощіть ці нікчемні старі хрести і розтоптуйте могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тільки зелений спокій сосон. А більше — нічого...
Ями викопано осторонь від могилок, там, де вільно ростуть молоді сосни, де трунарі не копали ще землі. Коли наблизилась сюди процесія і вже видно було свіжі ями, всі якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Відтак повільно живим товстим обручем оточили ями...
Перший промовляв Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи слів, але було щось у його словах офіційне, сухе, ніби за тезами. А вкриті червоною китайкою труни стояли тут ось, край ям. І тепер виразніше почувалось, що в цих трунах лежать Миша Чернишов і Фролов. І було неймовірно, що вже нема Чернишова, що вже не засміється він, не скаже своє "гади повзучі", не загоряться дитячими вогниками його очі. Там, у труні, під китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Ті два трупи — страшні і в той же час занадто близькі. То були трупи не Фролова з міщанськими звичками і не п'янички легковажного Миші Чернишова, ні — то лежать жертви за одне спільне діло. Може, тіло не витримало і були передсмертні благання, каяття і стогони, а може, їх і зовсім не було... Смерть викреслила їхні хиби, і організація ховає двох рідних, любих товаришів. Через це тісніше туляться одне до одного плечі і натовп комуністів дивиться на трупи одним спільним печальним оком.
Із гущі людського одягу просунувся наперед Зіверт.
Іще більше нашорошились сосни, коли залунав його чіткий, грудний голос.
— ...Ми були, товариші, занадто м'які, занадто гуманні. Тепер нам дорого доводиться платити за нашу м'якосердність. Тут — наші товариші. Ще так недавно ми бачили їх між себе; тут ті, що їх ми першими послали на наші форпости. Що з ними зроблено!.. Гляньте!..
Зіверт простер наперед руку й нахилився до трун. Одна мить — і здавалось, що Зіверт зірве китайку й покаже жахливі потемнілі лиця. Стало зимно й хотілось зупинити Зівертову руку: не требаї..
Але Зіверт знову випростався і тоді кинув до натовпу:
— Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного — десять їхніх, за смерть — смерть!..
І мимоволі повторив до себе Горобенко: за смерть — смерть!
Повторив і замислився.
Останнім вийшов до трун Дружинін. Хотілося йому сказати про забитих товаришів, сказати, що вони виконали свій обов'язок, що їхнім шляхом підуть тисячі комунарів, але слова стали важкими і не підняти їх, не подужати горлові. Дружинін м'яв пальцями свій замусолений кашкет, і з уст упали зовсім не ті слова:
— Товарищи!.. братщд дорогие... прощайте, товарищи... І раптом збоку тихенько заплакала стара Чернишова:
— Миша... Мишенька мой... Смночек ненаглядный...
Дружинін притиснув до грудей кашкета, махнув рукою і зник у натовпі.
Але сліз не було. Вони поллялись десь усередині, із серця.
Підняли труни й тихо спустили в ями. Тоді несамовито закричала Фролова і шарпонулась за труною. Над головами рвонув салют. Ще раз... І коли впав на трупи перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську церкву, похилі хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти "Інтернаціоналу", і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя...
І вдруге з'явилось Горобенкові те, що колись уже спало раз на думку: смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!..
Треба тільки намацати в собі той архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста, логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я.
В ями важко падали свіжі брили землі, а навколо, вгору, до неба, звелись на струнких стовбурах кладовищенські сосни. Зелені, молоді.