Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. І було кривдно і боляче...
Фіцхелауров не важився порушати цієї набряклої тиші. Він навшпиньки ходив помалу перед партами і не вдавався до студійців. Тільки на зворотах він нишком, як кишеньковий злодій, глипав на натурницю й думав: "Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!"
Горобенко почував себе зле. З його місця добре було видно її анфас і тверді, трохи вогкі очі. Ще коли вона ступила на поміст, він подумав: вона йде, як на ешафот. Так ішли, мабуть, за французької революції найкращі останні згустки прогнилої аристократичної крові під гільйотину. Це запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхні, ця тендітна рука з прозорими блакитними жилками владно показала б цим студійцям дорогу до шибениці; ці ніжні пальці стискали б парасольку, виколупуючи очі полоненого. І ці великі глибокі очі тоді б уже напевно засміялись. О, вони засміялись би! Але якби ж то!..
Горобенко зловтішне дивився на натурницю, але було разом із тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенкові.
Він глянув на крайнього студійця, що в забутті тримав над папером олівця, поринувши очима на поміст, і одвернувся.
Треба було б нарешті припинити цю комедію з натурницею і насамперед змістити к чорту Фіцхелаурова. Він зовсім непридатний. Але як вийти з цього одубіння — Горобенко не міг добрати способу. Він сам став якийсь малий, низенький і зовсім не адміністраційний.
Жінка стомилась сидіти в одній позі і ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторія ту ж мить стрепенулась і знову завмерла. Фіцхелауров спинився край парт і щипав собі волосинки на підборідді.
І раптом гучно грюкнув пюпітр.
Жінка сиділа спокійно в тій самій позі.
Лунко застукотіли важкі каблуки по підлозі і зарипіли набучавілі солдатські чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армієць човгав до Горобенка. Він поволі, мнучись, перетягав від кроку до кроку свої ноги, ніби умисно хотів розтягнути час, заки він дійде до Горобенка. Нарешті підійшов, винувато забігав очима, почухав за потилицею.
— Товарищ заведующий... — Червоноармієць нахилив до Горобенка покошлану голову і півголосом: — Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, — він показав головою, — человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам тоже как-то... Все ж человек, дышит, вишь...
Горобенко вороже глянув червоноармійцеві в вічі і грубо спитав:
— В чому річ? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармієць знову почухав за потилицею:
— Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли...
Мов хто вдарив Горобенка. Він прикусив губу, звівся на ноги й майже крикнув:
— Не ваше діло!.. Не подобається — не йдіть! Ніхто вас сюди не тягне...
Червоноармієць одвів набік голову і соромливо переступав з ноги на ногу:
— Да я тольки так... не серчайте... До них поспішно йшов Фіцхелауров дізнатись, що трапилось.
XX
Розмірене і тихо коливались попереду дві труни. Нахиляться трохи ліворуч, а потім перехиляться на другий бік. Потім ще раз ліворуч і знову — назад.
Чорні й червоні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше й затишніше було пливти двом небіжчикам в свою останню подорож.
Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки і польових квітів, перев'язаних червоними биндами. Ті бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону доріжку.
А зараз за трунами — верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької старої матусі Чернишова.
Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом.
І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону.
Важко й тихо тупали ноги в поросі і тільки оркестр за прапорами сумними, опалими акордами тужив у жалобному марші. І в тих акордах, як струмки у великій ріці, злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії буття... І було дивно бачити себе натовпом серед чужих і байдужих старосвітських домів повітових, і були нестерпучі нахабно-цікаві погляди обивателів.
Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку проходило зором крізь очі, шпорталось у мозку і вже потім лягало липкуватою, тепленькою парою. І тоді було видно: стоять коло воріт ці обивателі і вивалили очі на процесію. Вони не від того щоб послухати духову музику, і їм хочеться добре роздивитись, як ховають по-комуністичному двох забитих.
Їх багато, і натовп партійців серед них — як жменька Колумбових морців на американському суходолі серед тичб дикунів.
І ще видно:
Дехто з них не покидає процесію і вистрибом забігає наперед, щоб побачити комуністичну матір і дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навіть розчаровує: адже це звичайна стара мати, як і мільйони інших матерів, що тихо й покірно побиваються за своїми дітьми. Вони незадоволені, і ось двоє якихось уже зовсім близько підійшли до трун і стають навшпиньки, щоб подивитись в обличчя мерців.
Горобенкові видавалось це за образу небіжчиків. Гримнути б щодуху на них, цікавих, розігнати б по їхніх мишачих норах!
Там же попереду, в тих двох трунах, лежать перші жертви останньої сутички партії з ними. Там — Миша Чернишов і Фролов... Це ті найкращі, як казав Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, — він бачив ці закривавлені трупи на возах, коли їх привезли до військкомату, — в Чернишова одірване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у Фролова — в одному оці кривава яма, а в другому — жах. Те око востаннє бачило навколо себе тільки ворогів. Запеклих, хижих, розлютованих. На ті лиця неприємно було дивитись, і разом із тим вони вбирали в себе живі очі.
Але ті тортури, ті жахливі муки тіла минули вже, і трупи спокійно лежать у трунах, мов спочивають після важкої праці. І хочеться, щоб не Чернишов лежав тепер там, а ти, і хай плачуть так само сурми і стиха поміж себе перешіптуються прапори... І хай не буде нікого стороннього, нікого чужого. Навіть цих червоноармійців з карроти, що йдуть позаду, — не треба. Хай на цю таємну, величну раду життя і смерті прийдуть тільки свої, тільки ті, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг гаряча, молода кров...