Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув:
— Гоните их всех в шею!..
Кур'єр, не поспішаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів:
— Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!.. Чернишов хотів закінчити протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне, плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:
— А чорт з ними! Увечері сяду!
Він підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло шухлядки з написом "секретні справи" і, як дитина до материної груді, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і Миша Чернишов задоволене крякнув.
— Слухай, Чернишов, навіщо це! — докірливо і тихо сказав Горобенко.
— Не можу, брат, інакше. Замотають гади.
— Ти ж підриваєш свій авторитет...
— Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. — скрисився Чернишов, замикаючи бюрко.
— Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це...
— Що?! — Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: — Я їм, гадам, покажу "дізнаватися"! У мене, положім, того!..
Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.
— Ну їх к чорту! — І Чернишов одразу ж забув про них. — Тут, Горобенко, от що є. Я чув — ти там художню майстерню організував?
— Є така.
— У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його — до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?
— Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.
Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:
— Учитель є?
— Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.
Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів:
— Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі — із чека на принудительних — паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не здатні (аристократки) — от їх би до тебе за натурниць!..
Миша Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не збагнувши, перепитав:
— ...За натурниць?
Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.
— Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна — Шигорина, жінка ротмістра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!
Горобенко понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць... Шигорина, жінка ротмістра... "паряться" в допрі... Голі жіночі груди... Майстерня...
Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав:
— Але ж, може, їм це... того... важко буде?..
Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею:
— Що значить "важко"? Навпаки. Так, крім того ж, вони "на принудительних", які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова — так прямо... (Чернишов зупинився, щоб підшукати порівняння)... ну чие-то тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам зроду-віку не бачив...
Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова.
В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.
...Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією... Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!
Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..
І раптом Костеві подумалось: "А що, коли б Надю — Чернишов отак... за натурницю?.."
За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:
— Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться... Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.
Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспішно набивав паперами свій портфель.
XVIII
Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього тоскно болить голова. Щось зіпсувалось у проводах, і електрики нема. Горять свічі. Горять урочисто, таємничо і ніби пересторожливо. Крізь одчинені вікна з правого боку пробивається несміливо місячне проміння і губиться в кімнаті. Свічі освітлюють кілька облич, викарбовують на них глибокі зморшки, утрирують вирази, і тому, наче надолужуючи це, темнішими обрисовуються потилиці й випливають із темряви волохаті силуети багатьох людей. Свічі тихо мигтять, і їхнє мигтіння так само тихо позначається на обличчях. І обличчя світлішають і темнішають. Хтось говорить. Так, говорить голова повітового політбюро (власне, і так краще: не було плутанини — повітової чека) Зіверт. Але тиша від свіч така велика, така тріумфальна, що, здається — Зіверт зовсім не говорить. І ніхто не говорить. Відбувається якась велика, масова пантоміма. І різкі риси освітлених свічками облич сповнені вщерть звуками, і одкриті, рухливі уста — тишею. Через це загальні збори парторганізації видаються змовницькими, й слова Зівертові, що, як далекий відгомін, вибухають десь попід стелею, під вікнами, лунають покликом, лунають майже пророче.
— ...Будуть жертви, будуть тяжкі втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалі. Вони загрожують тепер навіть місту. Не далі як позавчора, вони розтерзали продробітників — комуніста Кірпічнікова і комсомольця Фейгіна. Ми мусили в Журавному розстріляти половину заручників, але треба буде ще і ще. Міндальничати нема чого, товариші. Розпеченим залізом витравити бандитизм!..
Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зівертове лице губилось, зникало під його великими, блискучими очима. Очі ковтали лице. Блідість цього лиця була ніби тільки для того, щоб обрамити легкою журою те зречення від усього стороннього і тверду непохитність, що горіли огнями в його очах. Зівертової постаті за чужими потилицями Горобенкові не видно було, тільки тулуб у френчі, і помахи рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справді крицеву динаміку.
Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дріб'язкові рахунки, що шаруділи в буднях організації, їх наче ніколи й не було. А натомість росло щось одностайне, щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м'язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло: насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений гуркіт грому, але тиша довколо густішає і ось-ось її розітне вогнева стріла. Хто зна, що діється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих нив і зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко і ще багато їх, наших, розкиданих поза містом, наших, розпорошених у хаосі безладдя, повстання і руїни? Де ви, що з вами, наші далекі сільські товариші?..