— Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному...
Кадильний спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка:
— ... на сопротивньїя да-аруя-а-а-а...
Той проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє віддалення. Воно кожної миті меншає.
Де це? Денікінці вступають до Києва, чи що?.. Тоді — відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це — не Київ, це — його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.
Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічне меншає. Зірватись би й бігти. Бігти не оглядаючись. Навмання. Світ за очі. Аби тільки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна. Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали.
Нараз по натовпу пробігає якась похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак — через міст, понад верби до церковної бані: "Бей жидов й комиссаров! Жидов!.."
Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон...
Кость стрепенувся. Він увесь напружився і — так: зараз він не задкуватиме, а піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і, як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові межиочі:
— Н-на! Бий!..
Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи зеленого верховіття дерев, чи сонця.
— Дурне жиденя! — мимоволі зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсім не помічає натовпу і радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: "Тікай!" Але Костеві стулило шелепи, і він не може вимовити слова.
Це нещасне хлоп'я загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його манюсінький прапорець — це все, що залишилося від "того", це він останній залишився напризволяще між Костем і натовпом.
Врятувати! Врятувати його!
Кость напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з протилежного краю мосту різко задріботіли копита... вороні коні... безкозирка... короткий поблиск шаблі...
Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім'ята подушка, і лежала на підлозі ковдра.
На стіні легко одбились передранкові обриси дерев. Кость сів на ліжку і все ще не міг очутитись.
— Який виразний занадто і дивний сон!.. У вікні сірів блідий світанок.
XVII
— Ти, Горобенку, почекай хвилину — я зараз. Миша Чернишов одсунув набік свого портфеля, стоси "діл" і поринув у протоколи. Він стиснув на скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити червону крашанку в рота і під хріном — на вітрину в ковбасню!..
Тоді Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрібнобуржуазне походження, нудні цифри артикулів із безкінечними протоколами, і весело дивиться йому в рота. Терлецький оповідає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає: "Сволочь, конечно, а все-таки — человек..."
Проте Чернишов прекрасно розуміє: Терлецький — страшенний зух, він, безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усім юрвідділом і, правду кажучи, Терлецького давно б уже слід "розміняти".
Але в цьому й трагедія: Терлецький — саботажник, контрреволюціонер, може бути, що він і хабарі від куркулів бере, але без нього не обійтись. І коли Миші Чернишову видається якась "справа" досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям.
Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи, самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної тяганини й паперів.
— Я зараз... тут тільки трохи ще... — поспішно сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми, силкуючись влізти в саму суть протоколу.
Рипнули двері, і з-за них до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному присмеркові далі — безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі, несміливі очі.
Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабінеті:
— Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки...