Всі учасники плавання захворіли на лейкемію — кількість лейкоцитів у крові проти норми скоротилася вполовину… Пам'ятаю, тоді у всіх на устах були назви тих суден, і навіть буржуазні газети виступили із гнівними заявами протесту з приводу американського свавілля.
А про інші численні судна, особливо таку дрібноту, як мікронезійські човни-катамарани, що також потрапили в радіацію, ніхто й не згадав. І не дивно — край світу, забута богом і людьми земля.
Наш курс лежав через увесь океан — на південний захід.
По сто вісімдесятому меридіану, де ми йшли, і трохи праворуч та ліворуч од нього було безліч мілин і банок.
Ще в дитинстві хвилювали мене — викликаючи допитливість, пробуджуючи потяг до розгадки, — написи на атласах і географічних картах. Якщо там стояло гав. — знав, це значить: гавань; лаг. — лагуна; м. — мис; ск. — скеля. Ну, і так далі.
Але ж траплялися й інші написи: ПС, СС, ЕД. Що воно? — сушив я голову. Учитель географії не знав теж.
Лише ставши моряком та вдосталь "насмакувавшись" солоної водиці, зрозумів, що воно й до чого. ЕД, як і СС, свідчило: існування того чи іншого острова, позначеного на карті, сумнівне. Абревіатура з літер ПС розшифровувалась так: положення сумнівне.
Таких позначок особливо багато на морських маршрутних картах, де суднам дається так званий рекомендований курс.
Простуючи в південно-західному напрямку, наш траулер лавірував серед усіх тих ПС і ЕД, а на салінгу фок-щогли постійно стояв дозорець, щоб вчасно попередити про небезпеку.
Кажуть, ніби в океані є "блукаючі острови", які то з'являються над хвилями, то знову зникають. Про це розповідається і в самоанській казці "Саналала". Та й відомі мореплавці минулих віків стверджували існування "блукаючих земель". Той же Коцебу, що в цих широтах, де плавав і наш СРТ, шукав і не знайшов острови Корнвалліса й Сан-Педро.[48]
Так чи інакше, а ми пливли з обережністю і на маршрутних картах біля рифів та островів, буцімто розташованих у тих широтах — Рене, Сан-Педро, Рионал, Барбер, — стояли позначки: ПС та СС.
Декотрі з них, за свідченням сучасних мореплавців і зокрема дослідників з "Витязя", таки були. Але, як то кажуть: береженого й бог береже.
В цьому ми переконалися на власному досвіді.
Одного разу в надвечір'я біля десятої паралелі північної широти, де, за лоцією і картами, не повинно бути ніяких суходолів, раптом прямо по курсу нашого СРТ нізвідки з'явився острівець — невеликий, плаский.
Спочатку ми подумали, що нам назустріч пливе величезне судно, та, підійшовши ближче, переконалися — суходіл.
Нас здивували його обриси: формою він нагадував чубату голову, що виткнулася з води, з лисою маківкою посередині. Бо й справді, якась патлата зелень буйно кучерявилася лише на узбережжі, пагориста ж маківка була гола.
Не інакше — підводний вулкан серед коралових рифів, з якого вичавилась магма, таким чином утворивши крихітний острівець… Потім на коралове кришиво хвилі принесли насіння рослин і ті забуяли. Так, крихітка по крихітці, виникло нове життя, як воно виникає взагалі.
Та нас ще більше здивувало, що острівець був заселений. Як тільки ми до нього наблизилися, з'явилися люди. Один… два… три… — ми нарахували п'ятеро остров'ян-робінзонів. Вони махали руками, закликаючи пристати до берега.
Того дня (вже зовсім повечоріло) наш капітан не наважився на висадку; відійшовши подалі в океан, лягли в дрейф. Вранці знову підійшли до незнайомого острівця.
Розділ двадцять четвертий
НЕПРИКАЯНІ БЛУКАЧІ
Прокинулися ми й сьогодні рано. Правда, вже зовсім розвиднілося, і лагуна та кущисте узбережжя були вільні од туману.
Угледівши, що я знову дістав з-під "подушки" папери й заходився їх читати, Савелій Гудзонович вигукнув.
— Їх негайно треба опечатати!
— Що ви таке говорите?! — заперечив я. — Тут же, на цьому дикому острові, немає ні сургуча, ні печатки.
— Ти, Васько, стаєш зарозумілий, — відказав Толстиков, — і це може тобі вилізти боком.
— Ну й нехай вилазить, — сказав я, не почуваючи за собою ніякої провини.
Поки Гудзонович лущив кокосовий горіх, подарований нам вчора тубільцями, я таки встиг чимало прочитати — аж до того місця, де мій незабутній Кузьмич розповідав, як вони серед океану натрапили на терра інкогніто.[49]
— Досить тобі там сидіти, злазь уже — сніданок готовий, — гукнув Савелій Гудзонович знизу.
Я зліз із гумору.
Враження від несподіваної зустрічі з тубільцями заполонило наші серця, і ми не стільки їли, як знову й знову в розмовах поверталися до гамірного вчорашнього дня.
Його щонайменша дрібниця, як на екрані суднового телелокатора, стояла в нас перед очима.
…Коли ми з тубільцями пробралися крізь мангрові зарості і вийшли на узбережжя океану, де ще. ніхто з нас не був, то побачили довгий кораловий мис, за яким лежала, глибоко вклинена в берег, затока.
За почорнілі брили коралів були прив'язані човни з напнутими вітрилами. На кількох із них сиділи, вудячи рибу, темношкірі юнаки.
— Ціла флотилія! — вигукнув я, звертаючи увагу Савелія Гудзоновича на вітрильники.
Старший над тубільцями (як з'ясувалося, ім'я його Тереті і звався він лап-лап, тобто верховода) щось сказав човнярам. Ті, плигнувши у воду, з галасом кинулися до гурту.
Слова старого Тереті зробили своє: на відміну від тієї, першої, зустрічі, коли остров'яни поставилися до нас вороже, ця була і лагідна, й привітна.
— Йокве юк! — скоромовкою сипали молоді тубільці, тиснучи нам руку.
— Йокве юк! — повторювали вони знову й знову.
Лап-лап Тереті лише всміхався. Слова "йокве юк" — тутешнє вітання, вияв зичливості й любові до прибульців.
— Йокве юк, — у відповідь мовив я.
Сказане потонуло в повені голосів — так усім сподобалося рідне слово, почуте від білого незнайомця.
— Кабуа! — звернувся до одного з човнярів Тереті.
Хлопець підійшов до лап-лап. Той йому щось сказав, і Кабуа побіг до човна. За мить вернувся, тримаючи в руці кокосовий горіх. Тереті взяв кокос і простягнув Толстикову.
— Каюр, каюр гама! — сказав він.
Дослівно це означало: "Вам — від мого народу".
— Беріть, Гудзоновичу, — підбадьорив я. — Хіба ви не бачите: тубільці вважають вас за лап-лапа. Та ви і є ним, лап-лапом наді мною.