— Кінець його пропускається через клюз — і в океан, — пояснив Євмен. — Батометри на ньому можна майнати на будь-яку глибину. А ще, в разі потреби, ставати на якір.
— Трос замість якірного ланцюга? — не повірив я.
— Так, — не без гордощів підтвердив Євмен. — Ми навіть над Маріанською западиною стояли. А там, ти знаєш, які глибини.[34]
— Малярка у вас така мала, що меншою й бути не можна, — критично оглянув я тісний застінок, де стояли бідони з мастилом.
— Що ж тут вдієш, — розвів руками Євмен. — Одержимо нове судно, тоді вже буде простір. А я до того часу, може, закінчу морехідку, штурманом стану.
Кілька приступок по стрімкому трапу — і ми знову на палубі.
Було надвечір'я. Сонце хилилося до обрію. Край неба на заході, як завжди, полум'янів, і скільки не дивись, він захоплює й полонить.
Ото ми й стояли в замилуванні, зіпершись на обвід фальшборту.
Сонце, згасаючи, проклало по хвилях гойдливу, мов трап, доріжку — золотаву, вогненно-червону, ніби виковану з латуні.
Євмен мовив:
— Який прекрасний океан і острови у ньому! Аж не віриться, що все це наяву і я, селюк, бачу його вочевидь. Знаєш, мені дехто докоряв: поміняв, мовляв, необачний, степ на море.
Я посміхнувся:
— Виходить, ми з тобою одного поля ягоди. Я теж душею прикипів до моря і теж витерпів подібні докори.
— Але ж ми, сини землі, не байдикуємо тут. Трудимося та ще й як!
— Вірно, — погодивсь я. — А, до речі, в цих водах, — перевів я мову на інше, — пролягали колись шляхи першопрохідців.
— Знаю, — відповів Євмен. — Капітан наш, Віктор Тимофійович, читав нам недавно лекцію про відкриття росіян на Тихому океані.
— І про Коцебу згадував?
— Аякже. Про його плавання на "Рюрике" й "Предприятии" в тутешніх водах. То, виявляється, він, Коцебу, першим і відкрив чимало островів з Маршаллового архіпелагу?
— Ну, звичайно. Чого тут дивуватися! Наші співвітчизники бували скрізь.
І я заходився розповідати Євмену про експедицію Отто Євстафійовича в Мікронезію. Бо ж мені (я про це вже згадував) пощастило прочитати дорожні нотатки Коцебу — фоліант, що його кілька місяців тому дав мені штурман Шарашкін.
"Як все на світі повторюється, дарма, що минають десятиліття й цілі століття", — подумав я, слухаючи пісню, яку завів хтось на кормі.
Пісня була про берізоньку, що в полі стояла.
Кілька високих, сильних голосів підхопили мелодію.
— Сумують хлопці за рідним берегом, — пояснив Євмен. — Ну, та нічого — скоро прийдемо. І тобі "поталанило", — кинув він погляд на мою ногу. — На сорок п'ять діб раніше, ніж "Вихор", будеш з нами дома.
Я не знав, радіти чи печалитись. Адже не для того я вирушив у рейс, щоб шукати нагоди швидше вернутися назад. Звичайно, про повернення в рідний порт кожен із нас мріє постійно. Але мріяти — одне, а… Та хіба ж я винуватий, що все так трапилося!
— Поглянь, поглянь! — закричав Євмен, показуючи ліворуч.
Вдалині, між гребенями щербатих хвиль, з яких вітер зривав піну, сірим полиском зблиснув плавник.
— Акула! — додав мій товариш. — І, мабуть, велетенська.
Але тієї ж миті плавник зник з очей. Потім з'явився знову.
"…Тулуб крупної голубої акули плавно гойдався, — пригадались мені слова, що їх написав син знаменитого капітана Кусто — Філіп Кусто, з яким я, до речі, зустрічався в Кенії, де тоді стояло "Каліпсо".[35] — Форми її тіла довершені, та мене раптом охопив жах: акула здатна лише нищити! Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми, цього велетенського могутнього хвоста. Від усвідомлення цього все зачарування відразу зникло".
Вголос я лише сказав:
— Якщо це не голуба, то менша, сіра акула, яка, між іншим, набагато кровожерливіша, ніж гігантська, голуба або біла.
— У тому, що акули ведуть себе агресивно й хижо в гармонійно створеному середовищі, є закономірність, — настроєний на філософський лад, мовив Євмен. — І вона криється, по-моєму, ось де: акули прагнуть над усім живим верховодити.
— Ти їм приписуєш властивості розумних істот, — заперечив я. — А справа набагато простіша: жадоба набити шлунок і все. Тобто інтереси тельбухів визначають поведінку.
— Цілком вірно! — погодився Євмен. — Але чесним шляхом, так би мовити, свої шлункові запити не вдовольниш. Треба верховодити. А хто верховодить, тому завжди дістається жирніший шмат. Це знають або ж інстинктивно відчувають усі хижаки.
Вітер бив тепер у ліву вилицю,[36] і судно, хоч як, мабуть, старався стерновий утримати його на заданому курсі, пручалося, збочуючи вправо.
Сонце торкнулося води, хвилі ніби повищали, зіп'явшись навшпиньки.
Ще раз-другий серед них ми бачили, як виткнувся дивний темно-сірий плавник. Потім зник…
— Акули відстали, — мовив Євмен. — Ходімо, — узяв він мене за руку.
Пізніше я не раз подумки вертатимуся до цієї фатальної миті, запитуватиму себе: що ж трапилося? Чому потонув "Гідролог"?
Ми з Євменом пройшли з півбака до корми, де хлопці, усівшись на трюм, співали пісню.
Я встиг ще подумати про те, що пісня, її срібнодзвонна мелодія невидимою ниттю завжди єднає наші серця з рідним берегом.
І раптом прогримів страшний вибух, а судно, підкинуте ним, ніби плюхнулось на щось тверде. Палубу накренило. Всі, хто на ній стояв, опинилися ліворуч, біля фальшборту. Знизу, одна за одною, підступали високі хвилі. Над водою клубочився дим; густий пар, вирвавшись із машинного відсіку, огорнув судно пеленою. Кожен із нас ніби опинився в паровій.
— Що трапилося?! — злякано перепитували ми один одного.
— Не знаю…
— Не розумію…
Хлопці стояли бліді мов смерть. З Євменової руки, вище ліктя, сочилася кров. Од вдару об пілерс[37] у мене боліла щока й скроня — обличчя було розсічене, і на губах я відчув солоний присмак крові.
Знову навіщось подумав, згадавши слова Філіпа Кусто: "Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми…"
Капітан, штурмани кинулися вниз, у машинне відділення. За ними побіг і дехто з матросів.
"Гідролог", навалившись на лівий борт, помітно осів.
Тепер на палубу висипали всі учасники експедиції. Всі… якщо не брати до уваги тих, кого вже не було в живих.
З машинного відділення в розпачі вибіг помічник механіка:
— Вахта загинула! — сказав він і по-дитячому голосно заплакав.