— Доводиться, — сказав Долгорукий. — їх примушують.
— Тебе ж не примушує ніхто. Ти князь. Стоїш над усіма.
– І Є сили вищі за князя. Незборимі й незбагненні. Хочеш чи не хочеш — ти підкоряєшся їм, дієш несвідомо під їхнім тиском, і все кінчається голодом — ось у чому жах! Найвищі наміри, найчистіші прагнення, найсвятіші думання — все йде на шкоду, за все розплачується народ, і розплата завжди та сама: голод. Люди сіють жито, збирають мед і віск, добувають хутра, ловлять велику рибу в холодній воді; все це в трудах щоденних, невпинних, тяжких, їм усе дається нелегко, благословінь завжди менше припадає на їхню долю, ніж проклять; над ними завжди маячать привиди голоду й холоду, незримо літають примари хворощів і смертей, земля не хоче віддавати їхньої праці, води заливають їх з малими дітьми, небо насилає град, громи, пожежі спалахують неспогадано, дикі звірі підстерігають кожного необачного, та все це люди долають, і ось тоді, коли має настати час блаженства або ж хоч простого вдоволення, з'являється хтось і заявляє: "Віддай!" Але ж чому? Бо так ведеться здавна. Бо є князь, воєвода, боярин, тіун.
— Сам їх наставляєш.
— Наставляю тіунів. Бояр і воєвод застав тут. Сиділи спервовіку. Вацьо якось розповів мені, звідки взялися бояри. Може, й про князів так само б можна розповісти, але передано мені саме про бояр. Мовляв, сталося так, коли Бог сотворив чоловіка з глини, то чорт, щоб перевершити Бога, зліпив свого чоловіка з пшеничного тіста. Собака біг мимо та й з'їв пшеничного чоловіка. Чорт ухопив пса за хвіст, собака з переляку стрибнув і випустив з себе відомим шляхом… боярина.
Бояри захопили землю. Коли і як — ніхто не знає. А хто володіє землею, той керує державою. Не хочуть слухати, що перш ніж керувати народом, треба його нагодувати. Князь тут безсилий.
— Як можна годувати народ? Він сам годується і годує всіх.
— Коли його не оббирають. Але я князь, я захищаю землю, мені треба годувати дружину. От я приходжу і кажу: "Дай!" А там уже нічого нема, бо прискочив воєвода, забрав, а боярину й прискакувати не треба: він сидить на місці й гребе все до себе. Чому? В день твого приїзду сказав тобі, що я вільний князь. Вільний від бояр — так мені хотілося. Ще не завжди. Однак вони наді мною не владні, не крутять мною, бояться.
— І ненавидять?
— І ненавидять. Знаю: київське боярство через те й горнеться до Ізяслава, що той слухняний. А я Довга Рука.
— Тобі там не можуть забути, що вбивав своїх бояр.
— Не вбивав нікого й ніколи.
— Боярина Кучку в Москві звелів убити?
— Про Кучку розповім колись. Не так воно було, як іде поголос. Та, мабуть, і ти не повіриш. Не належиш до тих, хто вірить словам.
— Зучений вірити очам.
— Вже впевнився. Може, розмова ця зайвою тобі видається, та вже нехай. Маю некнязівську звичку: розголошувати свої думки, а не тримати при собі. Часто це йде на шкоду. Зате завжди лягаєш спати з чистим сумлінням.
— Коли б знав про тебе, князю, бодай трохи з того, про що довідався тут, не ворухнувся б із Києва.
— Сказав же: передчасно про це. Поїдемо до князя Івана — там і поговоримо.
Отож служба князева їхала на полюддя, бо так усім казано, а Долгорукий та Дуліб знали, що їдуть вони, власне, для розмови з отим незнаним Кузьмою Ємцем, який заховався десь між берладниками князя Івана.
Ясна річ, Кузьму можна було припровадити до Суздаля так само, як і Сильку, але тоді б не було цього пишного походу, не було б розкішних вершників на баских конях, встелених килимами саней, блиску золота й срібла на зброї, не чутно було б сміху княжни Ольги, що зігрівав найтвердіші серця і найчерствіші душі.
Першого дня їхали швидко, обминали близькі поселення, звідки давно вже взято все належне для Суздаля, бралися в глибінь пущ, скаламучуючи їхнє віковічне безгоміння людськими перегуками, дзвенінням зброї, пирханням коней, рипінням полозків.
Траплялися їм поодинокі осади, похмурі й неприступні, — чотирикутні тісні двори, обставлені звідусюди міцними забудуваннями з необхватного колоддя, глухі, як беззоряна ніч. Селища теж складалися з таких неприступних дворів, тісно притулених один до одного, накритих однаково зсірілим від негоди тесом, мовби схованих під величезним суцільним щитом.
Ще нагадували потворних, небаченого розміру черепах, що виповзли на освітлювані сонцем колорічкові схили, на береги озер, на краї галяв. Не вели туди широкі дороги, а лиш манівці поміж лісами й трясовинами, коли й були тут улітку сякі-такі стежки, то позавалював їх сніг, і людські поселення здалеку вражали своєю відрізаністю від світу і здавалися мертвими, тільки зблизька, коли княжий похід зачіпався за край смачного диму, прибиваного морозом до землі, коли око запримічало людський рух поміж: дворами, коли темніли коло річкових ополонок зігнуті постаті жінок, що прали шмаття, коли в стайнях назустріч княжим коням іржали сивки й вороньки, тоді тебе огортало передчуття тепла, спочинку і чогось незнаного, очікування пригоди й приємної несподіванки від зустрічі з людьми.
Для князя та його людей, здавалося, не було тут нічого незнаного й несподіваного. Ніхто не віддавав ніяких наказів, усе робилося мовби само собою, а тим часом князівська валка щораз меншала, розповзалася по зустрічних оселях, розходилася вбоки, охоплюючи цей лісовий край широким засягом, — тільки головний загін, очолюваний Долгоруким, і далі прорізав нетрі навпростець і йшов швидко, без зупинок і без заїздів.
— Мономах за день їздив з Чернігова до Києва, — казав Юрій Дулібові, — а ми й половини того не здужаємо, бо день зимовий, а шляхи, лікарю, в нас нетоптані.
Дуліб довідувався, що тут є села княжі, які дають хутра, мед і віск, утримують княжих ловців з псами і соколами, дають підводи для княжого товару, воїнів для походів, хоч воїни ті озброєні бувають і найгірше: загострений дрюк править за списа, а кількаразово пропарена шкіра з грубого звіра йде на панцир, коли це так можна б назвати. В селах боярських більше вирощувано хліба, і осідав він у коморах теж боярських. Грубий звір у лісах здебільшого вважався власністю можних, простий люд міг полювати безкарно лиш на дріб'язок: зайця, червону лисицю, білку. Турів і лосів бито й солено для військових запасів, на ведмедя, оленя, вепра лови влаштовували тільки княжі та боярські ловці, навіть рибу ловити в багатьох місцях дозволялося тільки стоячи на ногах, себто простою снастю, бо вже, скажімо, невід можна запускати слов'янським звичаєм не інакше, як лежачи над водою на човні.