За саньми скакала нечисленна дружина, бо Юрій не любив мати коло себе багато людей, окрім того, багатьох лишив Ростиславові. Далі їхали ловецькі з псами й хижим птаством, везли припаси для князівської родини на санях і на в'ючних конях, замикала похід валка порожніх однокінних саней, було їх багато, розтягували вони похід у довжезну вервечку, так що голова не бачила хвоста, хвіст не бачив голови, і Дуліб, озираючись, з подивом думав, як же князь зуміє вмістити в будь-якому селі отаку лічбу людей і коней, адже тут вистачило б на десяток сіл!
— Ось так, лікарю, — посміювався злегка Долгоруий, дивлячись на нескінченну валку саней, — минає ціле життя наше, як оця валка, в якій голова не бачить хвоста, хвіст не бачить голови. Бо хіба князь спроможен побачити весь свій люд, і хіба всі людове побачать коли-небудь свого князя? Ідеш до них і ніколи не дійдеш, не стачить тобі цілого життя. А куди й доберешся, то знайдеш повсюди боярина. Вже сидить, вже там, вже тебе випередив. Ось про це тобі мовив, хоч знаю: тобі цей клопіт чужий. Ти стоїш між життям і смертю.
— Всі стоїмо, — сказав Дуліб.
— А я ще між людом і боярами. Ніхто цього не збагне.
— Хотів би це збагнути і намагатимуся, — з несподіваною відвертістю мовив Дуліб, — стоїть мені в голові вчорашня наша розмова, князю.
Перед від'їздом Дуліб мав розмову з Долгоруким. Юрій сам запросив його до своєї повалуші, там, не вигасаючи, горіли з гуком і тріском, як у всіх палатах у Кідекші, дубові дрова, князь, легко зодягнений, попиваючи улюблене своє просяне пиво, сидів за столом, переглядав якісь грамотки, деякі з них, як зауважив Дуліб, мали печаті свинцеві, срібні, а то й золоті, отже, прислані були від великих володарів. Запрошений сідати, Дуліб відразу почав був про свої сумніви й вагання щодо київського діла, сказав, що б'ється думкою, навіщо було такому чоловікові, як ігумен Ананія, кидати підозру на князя Юрія, чи, може, хотів цим відомстити за те, що Юрій виступив проти обрання митрополитом Клима Смолятича, а всім відомо, що Клима, монаха Зарубинського монастиря, радив на митрополита князю Ізяславу саме ігумен Ананія, хоча це теж точно не встановлено.
— Передчасно про це, — спинив його Долгорукий, — покликав тебе, лікарю, не для цього. З'ясувавши справу до кінця, коли знайдемо тобі ще другого чоловіка, тоді й скажеш усе. Не заважатиму тобі. Сьогодні хотів про інше. Не знаю, чи й треба. Та їдеш зі мною по моїй землі, побачим, може, багато чого. Належиш до людей, які вміють думати, я пересвідчився вже. Не стану закликати тебе подумати про п'ятдесят літ, які провів я тут, на цій землі, що шуміла лісом або тряслася багнами, тонула в водах, ховалася в диких хащах. Не люблю згадувань, хвалитися не люблю теж. Навчився цього від батька свого Мономаха. Всі згадують великі походи, а він завжди пам'ятав той найкоротший і найбезславніший похід проти половців на Триполь, коли улюблений брат Ростислав утонув у Стугні. Мономах карався тим до самої смерті.
Ось так і в мене. Ти чув мою суперечку з князем Андрієм про письменство. Точиться вона в нас іздавна. Не сходимося з сином. Справа це наша, не обходить вона нікого, з тобою б теж не говорив, коли б не приблукав ти до мене і не гостем, не другом, а ворогом, щоправда, ворогом несвідомим, а за незнання карати людей не слід.
Тому й хотів тобі дещо показати. Ось пергамент. Тут зшито кілька шкір. Ніхто не відає про них, ніхто не бачив ніколи, хоч немає тут ніякої таємниці. Спробував я вміщувати свої роки, проведені в цій землі, на пергаменті, не даючи їм виходити за межі одного рядка. На кожен рік — не більше рядка. Поглянь просто так, бо читати тут нічого, коли ж поїдемо, побачиш, скільки позосталося щоразу поза рядками цими, і вже тоді подумай не так про мене, як про тих людей, які змагаються тут за свій побут, і про всю нашу землю, яка щодалі розпадається, роздрібнюється, роз'єднується, і нема сили, яка б зібрала всіх докупи.
Він посунув по столу до Дуліба велику, в товстій шкірі книгу, яка мала в собі лиш кілька пергаменних хартій, скріплених шнуром і золотою печаттю, з зображенням готового до пострибу лева, під яким стояв ще якийсь знак, схожий на перевернутий лук з накладеною на тятиву стрілою.
— Це лук? — спитав Дуліб.
— Вгадав. Саме лук.
— Чому ж націлений не на лева, а вниз?
— Лев — то сила. Летюча сила, якої спинити нікому не дасться. А лук спрямований у землю. Знак миру. Бо людина повинна жити в мирі. Це мій князівський знак.
— Тим часом ведеш війни на півдні і вже багато літ.
— Веду й вестиму. Ще побачиш і мої війни, лікарю. Все побачиш. На те потрібен час. Я не звик будь-що приховувати.
— Однак записи, сам кажеш, вів такі, що тут більше приховано, аніж сказано.
— Поглянь і на записи. Можеш питати. Про все. Поки я живий, про все можу сказати.
Дуліб глянув на пергамент. Дві хартії, по двадцять рядків кожна, ще десять — на третій. Ціле життя.
Записи про народження дітей. Смерть батькова і братів. Смерть матері, жони Єфросиньї, або Фро. Походи. Закладання городів: Переяславля, Москви, Городця, Стародуба на Клязьмі, Костроми, Галича, Звенигорода, Вишгорода коло впадіння Протви в Оку, Коснятина.
Простежено також, хто й коли сидів у Києві. Були роки пусті. Нічого значного, отже, пустий рік.
Найбільше ж — і це впадало в око відразу — позначено років голодних. Вони стояли то самотньо, то йшли один за одним, то чергувалися з щедрими, але однаково неподільно панували з-поміж цих п'ятдесяти років літа голодні, коли вимокало все від дощів, або вибивалося несподіваними морозами, або випалювалося сушею, або просто гинув врожай од Божого гніву, і люди їли конину, псів, хто що міг знайти, вмирали по всій землі, і трупи лежали на торжищах, на вулицях, на дорогах. І від смороду живим несила було вийти з домівок. Голод розливався по землі, мов каламутні води, оратаї кидали свої рала, розбігалися по городах, пухли там і вмирали, а хто лишався в селах, їв, мов худоба, траву й гниле дерево, і так само вмирав, і не було їм числа, і не було кінця.
— Спомини маєш, князю, — зітхав Дуліб. — Казав же: нічого не хочеш згадувати. Кожні п'ять літ — голодний мор. Кожних півроку — воєнні спустошення, пожежі, страждання. А ради чого? Може, заради Бога? Але ж Бог не думав про людей, страждаючи, то чи випадає людям страждати заради Бога?