З тією думкою, що незабаром доведеться жінку ховати, він давно звикся. Що буде з ним після смерті жінки, як справлятиметься він, одинокий, з двома дітьми, з хазяйством, як тягтиме тепер він сам ярмо, що було іноді не в силу тягти вдвох,— про те він теж не думав. "То ще має колись бути й якось-то буде! Прийде врем'я — й саме життя покаже, люди порадять, і сам він побачить, як йому жити, що робити: чи одинокому віку доживати, чи другої дружини шукати". Турбувала його тільки одна думка: де грошей здобути тепер для похорону жінки? За п'ятнадцять років невстанної праці вони встигли тільки збудувати оселю про життя, про смерть не мали часу дбати. Отже, не спитала несподівана гостя, чи уготовили господарі, чим її вітати, чи прислали грошей на горілку, з'їжу, на нову оселю — домовину; стука в двері, переступає поріг, немилосердно, ось-ось наблизиться до самого ліжка хворої жінки, і що він тоді робитиме, де здобуде грошей, щоб поховати й пом'янути жінку?
— Ох, коли б Тетяна ще хоч цей тиждень протягла! — тяжко зітхнув Макар.— У городі на тім тижні ярмарок, продав би кожушанку за шість карбованців, доклав би ті три карбованці, що жінка на оплатки наскладала, та й поховав би її без клопоту...
Правда, в загороді ще теличка є — хіба її продати? Теличка тільна і к великодню телятко приведе, буде коровою. Легко сказать: корова у дворі, та не легко діждати такого щастя... У той день, як вперше обізветься телятко на загороді, всі хуторяни знатимуть, що^Макар уже визволився з становища голоти, що повесні він більше не бігатиме, не кланятиметься, щоб хто заскородив його нивку, а спряжеться з сусідом і вийде на поле з своїм тяглом, своєю бороною... Ну, а як помре жінка, то, може, й доведеться теличку продати. Хіба в жінки поради попитати? — і він заговорив про це до Тетяни.
— Теличку продавать? — скипіла Тетяна.— Он які заміри вже маєш? Як гляділи, як ростили телятко, та тепер продавати! Чи не наболіло ще серце, дивлячись на дітей, як вони в сусідські глечики заглядають? Та тебе швидше правцем поставить, ніж ти спроможеш другу телицю купити...
— Та я ж тільки поради в тебе питаю. Чим я тебе поховаю, як помреш до м'ясниці 2? За кожушанку нічого без ярмарку не вторгую,— обізвався Макар.
— Вже й кожушанку продавати? Я жалкувала до церкви її надівати, через те й застудилася, що на торг пішла в юпчині; років зо два гроші по шагу на неї збирала, а ти мерщій на торг... Потривай трохи, не поспішайся! Замість того, щоб попильнувати та яких ліків у аптеці задля хворої жінки здобути, ти мерщій — хазяйствечко збувати, теличку продавати. Не надійся, не помру сплоха, ще поживу на твою голову, дарма що не хочеш поклопотатись.
— Ох, ще мені п-ро тебе клопотатись? Всякому обридне два місяці з хворою возитись. Сам топи, сам вари, сам з усячиною... та то б ще й дохторів та бабів з усього світу скликать! Коли б уже тебе господь приймав абощо, а то тільки зануда.
— Зануда? За твоїми злиднями здоров'я загубила. Не була б з тобою, не лежала б тепер, як колода. Тобі жінка була люба, поки робила, а як занедужала, то й на смітник здатен викинути. Гляди! спіткає й тебе лиха година, згадаєш тоді Тетяну, не раз пошкодуєш, та не поможеться,— докоряла стиха Тетяна.
— Чи я тебе займаю? Лежи, коли лежиш. Застудилася, занедужала, неспособна стала робити,— про те я тебе не докоряю... Мені, може, тяжче доводиться, ніж тобі лежати,— відповів Макар, простягаючись знову на лаві спати.
— Мені легко лежати? Хазяйствечко чисто пропало, хіба легко мені бачити? Ото ж на жердці висять непопрані мішечки, попріють чисто від землі, а я ж на них наспіл коноплі брала... У льоху досі огірки поцвіли, капуста загнилася, а я ж і огірочки, й капусту на одробіток брала. Ох, господи! Коли б мене хоч на один день одпустило — я б хоч у льоху поприбирала!.. Коноплі миші досі поїли. Мабуть, уже вдосвіта засвітили: прядуть жіночки, тільки я лежу.
— Напрялась на свойому віку — буде з тебе! — обізвався Макар, перевертаючись на другий бік.
— Чому ж то "буде з мене"? Може, таки я ще одужаю, може, господь сподобить мене ще яку сорочку спрясти!..
— Хіба на тому світі! — буркнув Макар і вкрився з головою, щоб не чути більше жінчиних докорів.
Але Тетяна цього не бачила: все те, що накипіло на серці за довгу хворобу, все те, що передумала, пережила вона нишком за два місяці, заворушилося тепер, закипіло, стало прохатись геть із наболілих грудей.
— Ти гаразд умієш враждувати та судити мене, а як помру та візьмеш другу жінку, то побачиш, яка з неї тобі дружина буде, дітям мати, у хазяйстві робітниця!.. Не шкодувала7^ ні здоров'я, ні спокою, щоб свого кутка діждати, а вона не схоче готового добра і зберігати... І хату, й теличку, і кожушанку придбала, а вона переведе все, розпустить, розкида, попсує, бо вона ж не знатиме й не бачитиме, як воно мені все те дійшлося...— казала Тетяна, важко переводячи дух і щохвилини стискуючи долонями розболі-лий бік.
Макар не обзивався, бо зразу заснув. Одначе Тетяна не стихала: декілька разів кашель перепиняв її річ на півслові, але, заспокоївшись трохи, вона вела свою річ далі. І чим більше казала вона, тим дужче розгоралися очі, тимбільше червоніли виски: ця остання сповідь, здавалося, не тільки не втомляла н, а навпаки — додавала животворну силу вмираючому тілу. Од докорів, од згадок про минуле життя, переповнене самими недостатками та невстанною працею, вона перейшла до сучасного становища, сміливо зазирнула у вічі майбутності. О! вона ще не помре. їй не можна ще вмирати: малі діти, нова хата, своя корівка — ні, годі й думати про смерть! Вона мусить жити, мусить зберегти від потали те, що придбала ціною свого здоров'я, працею тридцяти років, і вона зостанеться жити. їй уже й за цю ніч значно полегшало. Коли б не такий піт та не такий кашель, то вона б уже і клопоталася помаленьку. І та маленька надія на життя, що якось непримітно прокралася в серце недужої, росла з хвилини на хвилину: ще година — й Тетяна вже певна була, що одужає, що незабаром покине тверде ліжко, і знову закипить у дужих руках робота.
Нарешті, трохи заспокоєна такими думками, вона заснула.