Тепер його ліва рука з таємною гордістю порвалася до лівої кишені.
О боже, подумав я, він носить при собі оті клапті старих газет із пташиних кліток!
Як в око вліпив!
Шренк простував далі. Я йшов за ним.
Мішень три. Приціл три. Плі!
– Лев'яча клітка. Старий з трамвайної станції.
Його підборіддя ледь помітно хитнулося до нагрудної кишені.
Побий мене бог, отам і лежить жменька конфетті з квитків на трамвай, яким той старий так нікуди й не поїхав!
Шренк борознив туман, не маючи і найменшої підозри, що я один по одному накриваю, як метеликів сачком, його злочини. Він являв собою живий образ щасливого дитяти в царині Антихриста. Його крихітні черевички дрібно стукотіли по мостинах. Він аж променився з утіхи.
Що ж далі? Думки закопошились у мене в голові. Ага, так.
Перед очима мені постав Джіммі в коридорі старого будинку, зі своїми новими "кусачками" в роті, що від вуха до вуха розтягся в усмішці. І Джіммі у ванні з водою, перевернутий долілиць, при самому дні.
– Штучні щелепи, – сказав я. – Верхня й нижня.
Хвалити бога, цього разу Шренк не погладив себе по кишені. А то б я ще зайшовся моторошним сміхом на саму думку, що він носить при собі той мертвий вискал. Його швидкий погляд через плече сказав мені, що щелепи зосталися (чи не в склянці з водою?) у нього вдома.
Мішень п'ять, приціл, плі!
– Собачки-танцюристи, барвисті папуги!
Шренкові черевички по-собачому задріботіли по мостинах. А очі ковзнули до лівого плеча. На тканині були сліди пташиних кігтів і посліду! Один із птахів П'єтро Массінелло також залишився в хатині на помості.
Мішень шість.
– Марокканська фортеця на Аравійському морі.
Маленький, наче в ящірки, Шренків язик ледь помітно лизнув пересохлі губи.
Отож і пляшка шампанського Констанс Реттіген стояла десь там позаду, на книжковій полиці, підпираючи сонного де Квінсі й похмурого Гарді.
Знявся вітер.
Я здригнувся, бо раптом відчув, що оті сотні цукеркових обгорток, і всі мої, із шелестом полетіли понад нічним помостом навздогін Шренкові й мені, немов примари голодних гризунів з далекого минулого.
І ось настав час сказати те, чого я ніяк не міг сказати, але зрештою примусив себе: останні жахливі й сумні слова, які пекли мені язик і роздирали груди.
– Старий будинок опівночі. Напхом напханий холодильник. "Тоска".
Мов чорний диск, що його метнули через усе місто, перша платівка "Тоски" впала на поміст і, хилитаючись, ковзнула під двері темної хатини А. Л. Шренка.
Виголошуючи свій довгий список, я ледве стримував суперечливі почуття, що по вінця переповнювали мене в ці хвилини: істеричний розпач, жах, радісне усвідомлення власної кмітливості, огиду до самого себе, глибоку душевну скорботу. Першу-ліпшу мить я міг зірватися в танок, завдати удару, нестямно закричати.
Одначе перший озвався Шренк. Очі його мрійливо мружились, так ніби він прислухався до арій Пуччіні, що ледь чутно, але безугавно звучали у нього в голові.
– Та гладуха тепер мирно спочиває. Їй потрібен був спочинок. Я дав їй його.
Що було далі, я майже не пам'ятаю.
Хтось дико закричав. Я. І хтось іще закричав. Він.
Моя рука зметнулася вгору, стискаючи ціпка Генрі.
"Убий його! – майнула думка. – Вбий!"
В останню мить, коли важкий ціпок рубонув повітря, Шренк устиг відскочити назад. Ціпок ударив у поміст і вирвався в мене з руки. Він з грюкотом упав на мостини, Шренк наддав його ногою, і ціпок, перелетівши через край помосту, впав униз на пісок.
Мені лишалося тільки кинутись до того чоловічка з голими кулаками, але він швидко відступив убік, і я нараз спинився, відчуваючи, як урвалась у мене всередині остання струна.
Я зайшовся давлючим плачем. Коли я плакав отоді під душем чи в морі – то були тільки квіточки. Тепер наринула справжня злива. Здавалось, у мені розсипаються кістки. Я стояв, задихаючись від ридань, і вражений Шренк мало не простяг руку, щоб утішити мене: ну годі вже, мовляв, годі.
– Не плачте, – сказав він нарешті. – Вона собі мирно спочиває. Ви мали б подякувати мені за це.
Місяць сховався за великим пасмом туману, і це дало мені час заспокоїтись. Тільки тепер увесь я немов закляк. Язик ледве ворушився в роті, очі майже нічого не бачили.
– Ви хочете сказати, – промовив я нарешті наче з-під води, – що всі вони спочили і я маю дякувати вам за них усіх? Так?
Яка то, певне, була для нього полегкість! Він же всі ці місяці чи, може, й роки чекав нагоди комусь відкритися – байдуже де, байдуже як. Знову виринув місяць. І в його світлі я побачив, як тремтять Шренкові губи, прагнучи вилити все те.
– Так. Я їм усім допоміг.
– О боже! – ахнув я. – Допоміг? Допоміг?
Ноги більш не тримали мене, і я мусив сісти на поміст. Шренк підсобив мені й став поряд, здивований моєю слабкістю, владний тепер наді мною і над дальшими подіями цієї ночі, добродій, що благословляв людей убивством, позбавляв їх страждань, рятував від самотності, присипляв їхні лихі долі, визволяв від життя. Дарував їм захід сонця.
– Але ви теж допомогли, – розважливо сказав він. – Ви письменник, людина допитлива. Все, що я мав робити, – це ходити скрізь за вами, підбираючи ваші обгортки від цукерок. А знаєте, як легко ходити назирці за людьми? Вони ніколи не оглядаються. Ніколи. От і ви не оглядались. Де там, ви й гадки про мене не мали. А тим часом були моїм вірним собакою-поводирем, посланцем смерті, і то довше, ніж ви собі уявляєте. Понад рік. Ви наводили мене на людей, яких збирали для своїх книжок. На всю ту жорству на доріжці, полову, що летить за вітром, порожні черепашки на березі, гральні кості без очок, карти без малюнка. Без минувшини, без сьогодення. Отож я звільняв їх і від майбуття.
Я поглянув на нього знизу вгору. До мене поверталася сила. Безпорадна туга вже майже розвіялась. У душі поволі наростав гнів.
– То ви усе це визнаєте, так?
– А чом би й ні? Все воно не більш як кисла відрижка на вітрі. Якщо після цієї нашої розмови ми з вами й підемо до поліційного відділка, на що я цілком згоден, ви однаково не матимете жодного доказу, що я вам таке казав. Усе це марно випущена пара.
– Не зовсім, – заперечив я. – Ви не могли встояти перед спокусою взяти щось на згадку в кожної жертви. У вашій проклятій богом оселі знайдуться й грамофонні платівки, й пляшки шампанського, й штучні щелепи.