– Душогуб? Душогуб! Сміх та й годі! З чого це ви взяли?
– З того. – Я простував уперед, а він, мов цуценя, дріботів за мною. І говорив я до туману, що копичився попереду. – Не так давно, переходячи ввечері вулицю, Генрі запам'ятав чийсь особливий дух. Той самий дух він унюхав у коридорі свого багатоквартирного будинку і оце сьогодні тут. Це ваш дух.
Малого чоловічка знов пройняв кролячий дрож, але він розумів, що йому ще нічого не загрожує. Ніяких доказів не було!
– Чого б то мені шастати хтозна-де, по якомусь злиденному багатоквартирному будинку, де я зроду не став би жити, ну чого?
– А того, – сказав я, – що ви шукали Самотні душі. І я, безмозкий, богом проклятий дурень, сліпіший за Сліпого Генрі, допомагав вам їх знаходити. Фанні таки мала рацію. І Констанс теж! О боже, я справді був цапом, що приносить смерть. Отією тифозною вошею. Я розносив заразу, цебто вас, скрізь, куди тільки йшов. Чи, власне, ви йшли по моїх слідах. Щоб знайти Самотні душі. – Я з шумом перевів подих. – Самотні душі…
І майже водночас із тим, як я це говорив, і Шренка, й мене аж затіпало, неначе в нападі лихоманки. Я казав правду, і вона, мов жар із відчинених дверцят топки, обпікала мені обличчя, вуста, серце й душу. А Шренк? Я ж бо витяг на світ таємницю його життя, його приховану скруту, і хоч усе те ще треба було розкрити й довести, але я знав, що принаймні вже зірвав азбестову оболонку й випустив вогонь назовні.
– Як ви сказали? – запитав Шренк, застигши, наче статуя, кроків за десять позад мене.
– Самотні душі. Це ж ваші слова. Це те, що ви робили останній місяць. Самотні душі.
І то була правда. В напливах туману переді мною німотно промайнула ціла похоронна процесія. Фанні, Сем, Джіммі, Кел і всі інші. Я ніколи не мав для них відповідної назви. Ніколи не замислювався над тим, що споріднювало їх між собою і пов'язувало докупи.
– Ви марите, – сказав Шренк. – Вигадуєте. Фантазуєте. Брешете. Я не маю з цим нічого спільного.
Але дивився вниз, на рукави свого піджака, що не прикривали кощавих зап'ястків, і на патьоки від дощу та поту після нічних ходінь. Здавалось, костюм збігається на ньому просто в мене на очах. І Шренка аж корчило в його блідій шкірі під костюмом.
Я вирішив іти в напад.
– Боже, та ви ж гниєте оце просто переді мною! Дивитися на вас гидко. Ви ненавидите всіх і все, ненавидите цілий світ. Самі ж мені щойно сказали. От і накидаєтесь на людей зі своїм брудом, зі своїм гнильним духом. Ваша смердюча білизна – ось ваш прапор, і ви піднімаєте його на щоглу, щоб отруювати вітер. А. Л. Шренк, п'ятий вершник Апокаліпсиса.
Тепер він посміхався, його виповнювала радість. Своїми образами я тільки тішив його. Віддавав йому належне. Його "я" тріумфувало. Сам того не підозрюючи, я кинув у пастку шматок сиру, і здобич ось-ось мала попастися.
Що ж далі? Боже мій, ну що, що мені ще йому сказати? Як витягти з нього зізнання? Чим його добити?
А тим часом він уже знов простував попереду, натхнений моїми образами, велично й гордо несучи медалі за смерть і горе, що їх я начепив на засмальцьовану вилогу його піджака.
Ми йшли, і йшли, і йшли.
Боже, думав я, чи довго ще ми отак ітимемо, чи довго розпатякуватимем, чи довго все це триватиме?
Це наче кіно, думав я, одна з тих неймовірних сцен, яким усе немає кінця, – хтось щось пояснює, потім йому щось кажуть, і він знов починає пояснювати.
Ні, не може бути.
Так воно й є.
Шренк не певен, чи все я знаю, і я також не певен, чи знаю все, і ми обидва намагаємося вгадати, чи немає в другого зброї.
– І обидва боягузи, – мовив Шренк.
Мабуть, я, сам того не помітивши, прошепотів останні слова.
А Шренк почув і докінчив мою думку.
– І обидва не зважуємося це перевірити.
Тесля йшов далі. Устриця плентала за ним.
Ми йшли.
І то не була сцена з якогось доброго чи поганого кінофільму, де люди все говорять та говорять, – ця сцена розгорталася пізнього вечора, і місяць то зникав, то виринав з-за хмар, і туман усе густішав, а я вів розмову з ідіотсько-психіатричною тінню Гамлетового батька.
Шренк… Як же все воно почалося? Закінчив коледж, почепив на двері вивіску приватного практика та й зажив собі, мов равлик у своєму домку, аж поки котрогось там року, вже й не згадати, стався великий землетрус, коли йому ушкодило не тільки руки-ноги, але й голову, і він зірвався вниз довгим схилом, та не на санчатах, а на власній кощавій спині, й не було на тому шляху жодної жінки, щоб пом'якшити падіння, полегшити кошмар, утерти нічні сльози й розвіяти вранішню зненависть? І, прокинувшись одного ранку, він побачив, що опинився… де?
У Венеції, штат Каліфорнія, і то вже коли остання гондола давно відпливла в небуття, вогні над каналами погасли, вода взялася нафтою і в неї звалили старі циркові фургони з клітками, за гратами яких рикала тільки припливна хвиля…
– "Ті, що в мій список попадуть, – промовив я, – уже од мене не втечуть".
– Що? – спитав Шренк.
– Є така пісенька, "Мікадо", – пояснив я. – Вона ніби про вас. "Засади всі мої ясні, і хай поможе бог мені. Щоб кожному покара – по вині, покара – по вині". Самотні душі. Всі, скільки їх є. Ви заносите їх у свій список, і, як співається в тій пісеньці, вони од вас уже не втечуть. Вина їхня в тому, що вони облишили спроби чогось досягти або й ніколи не пробували. Хто не мав хисту, хто зазнав поразки, хто зневірився. А їхньою покарою, о господи, стали ви.
Шренк знов запишався й виступав, наче півень.
– Ну-ну, – мовив він, тримаючись попереду. – Ну-ну.
Я зарядив язика, націлився й пальнув.
– Як мені здається, – сказав я, – десь тут поблизу має бути відтята голова Скотта Джопліна.
Він не зміг стримати мимовільного поруху, і його права рука шарпнулася до кишені засмальцьованого піджака. Вдавши, ніби просто пригладжує піджак, він задоволено поглянув на свою руку, тоді відвів очі й попростував далі.
Перший постріл влучив у ціль. Я зашарівся з радості. "Детективе-лейтенанте Крамлі, – подумав я, – побачив би ти мене зараз!"
Тоді вистрілив удруге.
– Канарки на продаж, – промовив я тихим голосочком, тихим і тонким, як оті вицвілі, написані олівцем літери на картці у вікні старої. – Канарки.